У готичну епоху зберігає свою провідну роль архітекту­ра, сягаючи свого найвищого злету. Стрункі, спрямовані у височінь велетенські готичні собори і гордовито-святкозі міські ратуші стверджували велич феодального міста яктор-гово-ремісничого та культурного центру. В архітектурі цьо­го періоду значно зростає питома вага цивільних будівель, котрі стають різноманітнішими за своїм призначенням і значно багатшими за своїми формами. Окрім ратуш, буді­вель для купецьких гільдій, зводилися кам'яні будинки для заможних міщан, удосконалювалося будівництво міських укріплень і замків.

Готичний архітектурний стиль формується як своєрідна квінтесенція всіх тих новацій, що відбувалися в соціально-політичпому та культурному житті епохи. Виникає цей стиль у володіннях французьких королів і звідси поширюється по всій Європі як символ християнської монархії. Сутність го­тики полягає в зіставленні протилежностей, у здатності об'­єднати абстрактну ідею та живий трепет життя, космічну безконечність універсуму і виразну конкретність деталі, в прагненні пронизати земну плоть злетами духовної енергії. Готична архітектура одночасно конструктивна і зображу­вальна, що повною мірою знайшло сзій вияв у готичному соборі, який продовжував зберігати свою роль суспільного центра міста.

Характерною рисою готичного храму є те, що він не пе­ребуває у спокої, як романський, а ніби виростає на очах глядача. Взятий загалом готичний собор постає як розви­ток і ускладнення архітектурної теми, її повтор та антитеза. Не випадково Віктор Гюго називав готичний собор «кам'я­ною симфонією». У готиці з'являється ще одна грань вимі­ру—час, який органічно вплетений у просторову динаміку архітектурних мас. Змінюється зовнішній вигляд готичного собору. Характерні для романської церкви масивні башти зникають, замість них виникають величні та стрункі ба­шти, котрі досить часто прикривали західний фасад, багато прикрашений скульптурою. Якщо романський храм зі свої­ми гладенькими стінами був ніби ізольований від зовніш­нього простору, то готичний, навпаки,— постає взаємодією з навколишнім середовищем. Цьому сприяють великі отвори вікон, наскрізна різьба баштових шпилів та кам'яні при­краси, які, ніби квіти і листя, виростають на гілках кам'я­ного лісу контрфорсів та аркбутанів.

Значні зміни відбулись і в інтер'єрі, що свідчило про но­ве розуміння простору. Інтер'єр храму, набувши динаміки, став прагнути до єдності. Особлива роль у цьому належала світлу. Заміна глухих стін великими вікнами спричинила до майже повного зникнення монументального розпису. Фреску замінив вітраж; пронизаний сонячними променями, він повною мірою втілював уяву середньовічної людини про одухотворення матерії. Прозорі вітражі, сяючі фарби візтарного живопису, блиск золота церковного начиння нада­вали інтер'єру готичного собору незвичайну святкову уро­чистість.

Проте готика—це мистецтво співіснування протилеж­ностей; безтілесному вітражу проіистоїть кругла пластика. Тисячі скульптурних композицій, окремих статуй, прикрас на порталах, карнизах і капітелях безпосередньо зрощують­ся з архітектонікою будівлі, збагачуючії її художній образ. Основним типом готичної пластики була кругла скульпту­ра. Домінуючий в епоху романікн рельєф і набув підпорядко­ваного значення. У порівнянні з романськими готичні скуль­птурні композиції відзначаються більш ясним і реалістич­ним розкриттям сюжету і, головне, більшим багатством і безпосередньою людяністю у відображенні внутрішнього стану. Удосконалення художніх засобів середньовічної ску­льптури сприяло створенню образів значної психологічної переконливості й великої емоційної сили.

Однією з величніших споруд готичного стилю є собор Паризької богоматері (Нотр-Дам де Парі). Він був закла­дений у 1163 р. і в цілому завершений у 1208 р. Водночас в окремих своїх частинах собор добудовувався і перебудо­вувався в ХІІІ—ХІУ ст. Це зелстекська п'ятинефна будівля, майже без виступаючих крил трансепту. Собор вражає ці­лісністю свого архітектурного образу і це незважаючи на те, що будувався він більше століття. Провідна роль у всій композиції належить західному фасаду, гордовита висота башт якого підкреслюється струнким і тендітним шпилем над середхрестям. Вертикалі його аркад і вікон урівнова­жені горизонталями карнизів, а яруси тісно пов'язані між собою, внаслідок чого архітектурний образ набуває внут­рішньої гармонії і логічного розвитку.

Велетенський внутрішній простір центрального нефа (висота під склепінням 35 м) домінує над низькими і менш освітленими боковими нефами. Як і фасад, інтер'єр прони­зується урочистою величчю, проте його архітектурні ритми ще більш спрямовані у височінь, а їх матеріальність майже не відчувається. У глибині центрального нефа, пронизано­го мерехтливим світлом вітражів, знаходиться вівтар, освіт­лений вогниками сзічок та якимось неземним сяйзом веле­тенських вітражів вівтарної частини собору.

Суттєві зміни відбулись і в мистецтві книги, яка пере­стала бути надбанням лише вузького кола освічених кліри­ків. Книга стає більш прив'язаною до реального життя, що передусім позначилося на її форматі, котрий значно змен­шився і став практичнішим. Поруч із релігійними текстами значного поширення набуває навчальна лігература, а та­кож записи поетичних та прозових творів. Створення книг перестає бути справою виключно церковних осіб.

Принципи готики проникають і в книжкову мініатюру.

В малюнку починає домінувати тонка і гостра лінія. Це на­давало зображуваному підвищену одухотвореність. Загальний емоційний склад мініатюр стає неспокійним, фігури втрачають вагу, жести їх стають експресивними, ритми тон­ких лінійних складок відтінюють своєю грою емоційний настрій персонажів. Широко починають використовуватися прийоми, притаманні вітражу; фарби стають насиченими, а композиції вміщуються в круглі медальйони. Значні зміни відбулися і в зовнішньому вигляді рукописної сторінки, що зумовлювалося використанням гострокутного готичного шрифту, який надавав тексту характер мережива.

До кращих зразків книжкової мініатюри відносяться мі­ніатюри у «Псалтирі королеви Інгеборг» (близько 1210) та у «Псалтирі Людовіка Святого» (1253—1270). Кожна з мі­ніатюр останнього манускрипту вписана в складне архітек­турне облямування. Куртуазно-елегантні фігури персонажів рухаються і жестикулюють то етикетно-умовно, то надзви­чайно експресивно. Загалом готична книжкова мініатюра демонструє прагнення авторів створювати композиції, які досить правдиво відображають складні ситуації. Характер­ною особливістю цієї мініатюри є те, що вона не просто ко­ментує текст, а набуває ілюстративного характеру.

Значне місце в середньовічній культурі займав театр, який сформувався із усього спектра її явищ. В розвитку середньовічного театру, який став відгуком суспільних ін­тересів свого часу, простежуються дві течії; перша має сво-їм витоком народні ігри, обряди та свята, друга - жанр із Прагненням церкви проти­діяти проникнутим язичницьким духом народним святам та іграм.

Проте літургічиа драма відносно недовго залишалася послідовно релігійною. В кінці XI, а особливо в XII ст., вона зазнає значних секуляризаторських впливів, втрачає зв'я­зок із богослужінням і наповнюється мирським духом. Од­ночасно зростає інтерес до видовищності, що зумовило ви­користання декоративних та бутафорських елементів; все це вже мало відповідало суті літургічної драми.

Змінюється місце, де розігрувалися п'єси: від "вівтаря на паперть, потім на вулицю і врешті-решт на міську площу. Відбувається і зміна «акторів». Якщо раніше драматичне дійство розігрували клірики, то з виходом драми на міську площу їх замінюють прості міщани. Літургічна драма пере­роджується іі місгерію. Одним-з найдавніших зразків місте­рій є «Гра про Адама» (середина XII ст.). У,ній зображу­ється «гріхопадіння» Адама та Єви, вбивство Авеля Каїном. Завершується все появою пророків, котрі сповіщають про пришестя Христа, який має «спокутувати первородний гріх». П'єса характеризується досить живим діалогом, рядом ці­кавих комічних рис і спробою створити драматичні харак­тери.

З усіх видів мистецтва цієї епохи театр був найбагатший на народні елементи. Танці, клоунада, елементи кар­навалу, народні пісні стають органічними елементами міс­терій. Проте ця народність обмежувалася засиллям мора­лізаторства, безмірною наповненістю побутовими деталями та вузькістю кругозору, що заступало загальнолюдський аспект проблем, які піднімав середньовічний театр.

Неупередженнй погляд на культуру західноєвропейсько­го середньовіччя відкриває багатогранне у своїх історичних та регіональних проявах культурне життя. Щоправда, це багатство ще малорухоме і не здатне розкрити всіх своїх потенцій. Наступні епохи приведуть його в бурхливу дина­міку, виявляючи такі грані творчого генія середньовіччя, які не могли отримати необхідного розвитку в громіздких ієрар­хічних структурах феодального суспільства. І все ж це різ­номаніття культурних проявів не виключало і певної єдності, що проявилась у двох характерних рисах середньовічної культури. Перша—не її глибокий і дуже складний зв'язок із релігією. Друга полягала в тому, що культура в рамках релігійного світобачення, не вступаючи з ним у відкриту суперечність, прагнула у своїх проявах реалізувати уяву та ідеї широких верств народу. Саме ці особливості середньо­вічної культури дозволили їй відкрити нову грань «гума­нізму», грань олюдненості світу. Людству відкрилися мило­сердя і співчуття, горіння духу та боротьба добра і зла. Духовна сила людини, немічної тілом, але сильної своєю переконаністю і вірою, стала визначальною в оцінці особис­тості.

Зазначене було зроблено у специфічних релігійних фор­мах, які в нових історичних умовах були вже непридатні для використання. Проте започаткований середньовіччям гума­ністичний вимір світу не був втрачений. Ренесанс поставить ідеї гуманізму наріжним каменем свого світобачення: зі світлячків, якими були ці ідеї в добу феодалізму, він роз­палить вогнище, котре буде висвітлювати людству подаль­ший шлях йото розвитку.