Вершиною комедійного таланту Миколи Куліша стала п’єса «Мина Мазайло». Але в цій комедії автор порушує досить серйозну проблему. Проблему нп« ціональної свідомості українців, а також мовну проблему, яка не втратила актуй альності і сьогодні. Харківський службовець Мина Мазайло - головний персонаж п’єси - прагне будь-що пробитися до «власть імущих». А щоб досягти цього, переконанні! він, слід зректися своєї предківщини, змінити «недоброзвучне» «плебейськії прізвище на Сіренєва, Розова, Тюльпанова, на крайній випадок - Мазєніна. Коротше: відмовитися від українства, від материної мови, зректися власного «я». Цим він сподівається підвищити своє службове становище, здобути авторитет серед службовців.



Чим не новітній Мартин Боруля?

Тепер таких безбатченків-перевертнів називають манкуртами. Цей національний нігіліст ненавидить свій народ, рідну мову, що призводить до людської гідності і конфліктів у власній родині. Він вороже сприймає ідею укіад їнізації: «Серцем передчуваю, що українізація - це спосіб робити з мене промін ціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Він хоче зрозуміти, що справа зовсім не в тому, яке прізвище він носить, а в його с шдомості, що всі його біди й негаразди в ньому самому. Вироблений ще з ди-1 ш їства комплекс неповноцінності не дозволяє йому проявити у повній мірі свої ідібності, бути дієвим, впевненим у собі, а значить, і успішним. І таких «мазайлів», на превеликий жаль, було в Україні, та й ще тепер є немило. Тому проблема національної свідомості, почуття власної гідності, повага до рідної мови й культури є актуальною й зараз. І п’єса, створена М. Кулішем 1929 року, теж не застаріла, не втратила своєї актуальності і сьогодні.



Зараз ми розбудовуємо свою країну після довгих років утисків, відроджуємо українську мову у всіх сферах життя. Вона, нарешті, здобула статус державної. Але знову лунають гасла: «Обов’язково надати статусу другої державної мови - російській!» Що це? Знову крок назад? Це трапляється тому, що для деяких людей національна свідомість, майбутнє своєї держави та її мови - на другому плані. Та колесо історії назад не повертається. Ми відстояли свою вільну, неза-нежну державу - Україну і повинні боротися за відродження української мови, українського менталітету, бо в них - запорука культури, освіченості українців, ібереження їх власної і національної гідності і самосвідомості. Цього вчить нас п’єса М. Куліша «Мина Мазайло».





Національний матеріал і вселюдські, «вічні» проблеми у п’єсах М. Куліша

Микола Гурович Куліш - найталановитіший український драматург XX століття. У творчості цього письменника гармонійно й природно переплелися реалістичне й романтичне, сатиричне і трагедійне начала; вічні загальнолюдські проблеми оригінально витрактовані на національному матеріалі. Темою Кулішевої творчості було становлення людини. Ця тема трагічна, і в усі іпохи вона була й залишається такою. Куліш проніс її чесно і поставив її глибоко. Він не дав жодних розв’язань, програм і гасел, порад і рецептів. Великий майстер, ти міг пропустити свою тему крізь різні жанри, від донкіхотіяни трагікомічного Народного Малахія, через грайливість і гумор «Мина Мазайла», через гелікони Патетичної сонати до елегії безнадійності в «Маклені Грасі».

Драматургія стала його головним покликанням на все коротке творче жит-іи. 1925 року він завершив першу свою велику п’єсу - «97». Це звичайна, коротенька історія про те, як загинули з голоду на селі, десь далеко від революційних штабів, дев’яносто сім незаможників. Це сувора правда про українське село під час голоду 1921 року. Автор майстерно змалював колоритні сільські типи, спо-іиісну трагізму соціальну колізію на зламі історичних епох.



Конфлікт у п’єсі «97», безперечно, класовий. Такою була реальність, яку малював Куліш. У творі змальовано протистояння двох сімей - комнезамовців і сільських багатіїв. Одні захищають «совєцьку владу, которая за нашого брати стала і стоїть», другі домагаються повернення старих порядків, а з ними - й того багатства. Є й деякі «нейтрали», які просто дорікають новій владі за те, що «наробили слободи», а тепер «варити оно нічого». А секретар сільради колись у повстанцях ходив, а тепер - заграє з куркулями, продається, прислужує їм. Революція, громадянська війна були для нього великим і кривавим бенкетом, будці ж його розчаровують. А тим часом голод викошує село; доходить і до людоірства. Сюжет Кулішової п’єси мав цілком реальну основу: голод 1921 року на Поволжі й Кубані був масштабний і жорстокий. З волі Раднаркому українське село стало «донором» для російських областей, тому в ньому теж почався голод. Кульмінацією п’єси є сутичка комнезамівців і куркулів біля церкви після того, як із повіту прийшов наказ передати церковні коштовності для закупівлі хліба. Великою заслугою автора є те, що у кількох сценах диктатура пролетаріату - основний інструмент революції - постає як синонім насилля та беззако Зрештою, й голод почався через те, що продзагонівці відібрали у селян хліб.



Своєрідним продовження «97» була п’єса «Комуна в степах». Комуна М. Куліша - це щось більше, ніж просто по-новому організований господяський осередок. Це ще й мрія - подібно до «загірної комуни» у М. ХвильовоЯ Але мрія у «Комуні в степах» оповита смутком. З Кулішевого сум’яття, з бажання випекти вогнем сатири все, що стоїть НІ перешкоді мрії, і бере початок звернення драматурга до комедійного жанру, М. Куліш щиро вважав, що «Україна мусить дати найкращих у світі Марк Тненів». Саме ці чинники змусили драматурга взятися за перо комедіографа й сатирика.



Перша його комедія була «Отак загинув Гуска», написана 1925 року. Провінційне міщанство, залякане революцією, задушливий світик, у якому бенгальським вогнем палають дрібні пристрасті, пропахлий нафталіном «канаре«, єчний» побут, убогість і страх примітивних душ - ось об’єкт Кулішевої сатири. Наступна комедія Куліша «Хулій Хурина» (1926) - це, по суті, радянський варіант провінційної метушні, яку в «Ревізорі» М. Гоголя влаштовують навколо персони Хлєстакова. Таким перегуком драматург наголошував на «неубієнносгі» холуйства, чиношанування, хабарництва, плазування бюрократії перед сильни» ми світу сього - тільки тепер уже під радянськими вивісками.

Подібній проблематиці присвячувалася й комедія «Зона». Оміщанювання, моральна деградація комуніста Радобужного у центрі уваги автора. Письменника дедалі більше починало мучити викривлення революційних ідеалів. Реальні практика будівництва соціалізму починала покривати Кулішеві «блакитні й червоні зорі» пеленою.

Складні світоглядні колізії, внутрішні драми митця змальовано в його наступному творі - «Народний Малахій». Перед нами, по суті, живе втілення «нової людини», закликами будувати яку була сповнена радянська пропаганді 20-х років. Повіривши в заповіді соціалізму, Малахій Стаканчик став їхнім фа« натичним проповідником.



Своїм «Народним Малахієм» М. Куліш сказав те, чого не наважувалися казати інші: про заміну старої релігії - релігією новою, соціалістичною. Кріїї. химерну, впереміш із болем, патетику слів Малахія про «нову фавор», «Преображення України», про «реформу людини і в першу чергу українського родуі чується Кулішеве сум’яття. Воно виростало із складних почуттів українського інтелігента кінця 20-х років, який уже бачив, що вчорашні його мрії про «то-лубий соціалізм», задля якого він під червоним прапором ішов на революційні барикади, не знаходить продовження в дійсності, навіть навпаки - обертаєтьої безумством, насиллям над людиною, соціальним прожектерством, витісненням України… з самої України. Розчарування письменника в «голубій мрії» посилювалося наростаючою пї«! стротою національної проблеми. На зламі 20-30-х років уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо-самовдоволеним. 1929 року Куліш пише комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, є саме «міщанство й українізація».