Микола Куліш - видатний драматург першої половини XX століття. Художньо довершені гостро-конфліктні твори М. Куліша зробили визнання їх автору не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Його п’єси відзначалися гостротою проблематики, актуальністю, емоційною напруженістю, рельєфним різьбленням характерів. Згадаймо драму «97» або п’єсу «Мина Мазайло». Ці твори відображають події, що хвилювали народ України; примушують замислитися над показаними подіями. Правдивість, глибока досконалість - ось що відрізняє твори М. Куліша від творів інших драматургів. У 20-х роках нашого століття дуже актуальною стала тема міщанства, що намагається найкраще влаштуватися у новому суспільстві, влізти до керівних, у тім числі й партійних органів. Це Мина Мазайло, який є ще й переслідувачем української мови і культури.

У драмі «97» М. Куліш звертається до страшної трагедії - голоду на Україні. Чим же зумовлений успіх п’єси, чому її вважають твором визначним, новаторським? По-перше, це твір дуже правдивий, як і всі п’єси М. Куліша. І я гадаю, що це є індивідуальною рисою драматурга, бо далеко не кожний письменник того часу наважувався правдиво розповісти про голод на Україні, і про людоїдство, і про самосуд, і про знущання над українською культурою. Драматург розповідає про це у яскравих, проникливих епізодах, живих картинах, художньо і психологічно переконливо цим підкреслюється його індивідуальність, обізнаність з життям і психологією людини.

М. Куліш кладе в основу п’єс реальні події. Наприклад, п’єса «Мина Мазайло» була написана в 1928 році. Автор розкриває актуальну тоді тему - «українізація» українців. Якою любов’ю «бринять» усі репліки Мокія Мазайла про українську мову - єдину і рідну матір українців. Пропонуючи У лі «стати українкою» або «українізуватися», він каже: «Ви станете більш культурною, корисною громадянкою… Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас…». За цими словами ми виразно бачимо індивідуальність самого Куліша, який дуже любив українську мову, пишався тим, що він українець. Тому такої відрази сповнені репліки, написані для Мини Мазайла, який хоче змінити своє дійсно українське прізвище на російське «Мазєнін», бо, як він каже, що навіть дівчата не кохали його через таке прізвище. Відбувається конфлікт між Мазай-лом-старшим та Мазайлом-молодшим. М. Куліш, як ми бачимо, цілком і повністю згодний з Мокієм, який каже: «…потужно вивчаю забуту й розбиту, і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало… щоб пригодилось воно на нове будування». Це, мені здається, слова самого драматурга, який виразив ними свою індивідуальність. «Та українці - то не руські люди?» - питає тьотя Мотя. На що самовпевнений Мазайло відповідає: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української - і це наша малоросійська трагедія». Невже це міг сказати той, хто усе життя провів на Україні, їв її хліб, дихав її повітрям? Тому дядько Тарас і називає його не Мазайлом. а «Заиломазом». Дядько Тарас і Мокій - це ніби другий голос автора, який підказує їм свої думки. Взагалі, сюжет «Мини Мазайла» побудовано на зіставленні української та російської мов. Саме ця двомовність і є її естетичним ключем. Кожна нова п’єса Куліша - це принципово нова проба нової естетики. Найвизначніше у нього - люди й типи, вміння відтворювати людську природу, драму становлення Людини. Він уперше вивів на український кін героя революції Мусія Копистку, вихопивши його, за власним визнанням, буквально з життя («97»), зобразив з іронією комсомольця - філолога Мокія («Мина Мазаило»).

Сучасник для Миколи Куліша - глибоко трагічна істота: справжня людина не може самореалізуватися за умов неволі й тотального підлабузництва. Його герої - люди самотні, самотні навіть у юрбі. Індивідуальність його - це те, що він є драматург не відповіді, а запитання; і це стало одним з основних КОНФЛІКТІВ Куліша з дійсністю, яка вимагала однозначних, а отже, спрощених відповідей на найскладніші питання. За Кулішем, якщо володарями світу не стануть поезія, розкутість, багатовимірність. «Людина з великої літери поволі змаліє до людини натовпу». Тому кожному з нас треба мати свою індивідуальність, індивідуальність у розмові, одязі - взагалі, в усьому. Треба мати свою індивідуальність, як має її видатний український драматург Микола Куліш!