Микола Куліш жив і творив у добу великих соціальних перетворень. Він мріяв про такі часи, коли розквіту культури не буде заважати міщанство, коли свої власні автори будуть писати такі сатиричні творі, що можна буде говорить про власних Марк Твенів. Саме таким письменником в українській літературі був і залишається талановитий письменник Микола Куліш. У нас є всі підстави стверджувати цю думку навіть тоді, коли б він написав тільки один твір - "Мина Мазайло".

Ця п'єса дала бій міщанству, з його "канареєчним" побутом, затаврувала світ "убогих душ", що почали радіти тому часу, коли все українське вважалось "нижчого" сорту, поспішали відмовитись від усього українського, навіть власного прізвища, що прийшло від батьків.
П'єса виявилась такою талановитою, що не втрачає своєї актуальності й сьогодні, бо саме така доля справжніх творів мистецтва. Комедія не тільки разючо талановита, вона ще й "дуже українська". Чого варте тільки прізвище, яке хоче додати до Мазайла син Мокій, Квач.

Правим був і залишається Лесь Танюк, коли стверджує: "Глядач прочитував Кулішевий гротеск як політичну сатиру на міщанство в цілому, на філістерство як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої національної упередженості й зверхності - від "хатнього" українського націоналізму..."
Хтось із критиків назвав твір Миколи Куліша "філологічним водевілем", але, на мою думку, це означає тоді звузити значення комедії. Хоча, справді, в основу цієї п'єси покладено мовне питання. Сюжет твору надзвичайно простий. У 20-і роки в Україні розгорнулась політика українізації. У центрі комедії сім'я Мазайлів. На чолі родини стоїть чиновник з управління "Донвугілля" Мина Мазайло.

Коли спостерігаєш над тим "муками" засвоєння російської мови Миною, то сльози виступають на очах, але сльози від сміху, а не жалю. Заради міщанського розуміння якоїсь вищої культури людина втрачає посаду. Добре, що зразу й покарання прийшло.
А чого вартий образ тьоті з Курська - не більше й не менше, як Мотрона Розторгуєва. Це блискуче досягнення автора. П'єси Миколи Куліша відзначаються гостротою проблематики, емоційною напруженістю, реальним різьбленням характерів і, звичайно, актуальністю. Цей художньо довершений твір здобув визнання авторові не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

Людина, яка створила перший у післяреволюційний час українсь кий буквар, що назвав "Первичкою", добре міг писати "філологічний водевіль" "Мина Мазайло". Фрази, взяті з твору звучать, як афоризми. Ось, наприклад, що про своє прізвище говорить все та ж тьотя Мотя: "Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва - це прекрасне прізвище, та жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєталова -Темброва - зовсім інша річ..."
Прізвище, дане нам від своїх пращурів, що пов'язує людину зі своїм родом, народом не можна міняти, як ганчірку під ногами. Протягом багатьох століть в Україні, особливо в селах, казали про якусь людину: "Бондарі завжди були чесними, увесь рід такий, або, навпаки, Мокренки усі ледащо, краще не знатись з ними".
А Мазайло живе у двадцятому столітті, вважає себе інтелігентом, а поводить себе, як великодержавний шовініст. Добре те, що вже у кінцівці твору ми бачимо, що зло покаране. Мені п'єса дуже сподобалась і влучним словом, і муками засвоєння російської мови, і об'єктивним зображенням життя. Мабуть, таки справді наша земля уміє народжувати найкращих Марк Твенів.