В основі багатьох сюжетів Гоголя, як правило, лежить анекдотична ситуація, безглуздий випадок чи якась неординарна подія, осмислення яких у творах письменника стає не тільки майстерною інтерпретацією типових картин життя з типовими характерами, котрі набувають і символічного значення, а й містичного, прихованого змісту: гоголівський реалізм виходить далеко за межі соціального критицизму. Авантюризм Чичикова Павла Івановича не був чимось винятковим у державнокріпосницькій системі Росії, як і різного виду шахрайства в епоху капіталізму (банкротство Петьки Михайлова з комедії І.КарпенкаКарого "Хазяїн” було липовим, і на нього клюнув мільйонер Пузир з метою ще більше розбагатіти — здирство в ім’я здирства).

Різні шахрайства зі списками "ревізованих” кріпаків були досить поширеними і в 20ті, і в 30ті роки XIX століття. Випадок, який стає імпульсом для розвитку сюжету "Мертвих душ”, тут лише привід, що служить для розкриття і соціальних, і моральних причин глибокої духовної деградації.

На зорі деградації і занепаду дворянських гнізд з’являлись інші, ще більш зловісніші герої часу. Саме до них і належав Павло Іванович Чичиков — тип "нової” людини в "оновлювальній” Росії, у тій Росії, де істинним господарем життя, витісняючи стару дворянську аристократію, ставав капітал, який нахабно і нахраписто руйнував усталені норми, заскорузлість і законсервованість колишньої деградуючої еліти, ніс мораль безпринципного хижацтва. Мірилом світської обраності, власне ідеалом часу ставало не походження, не інтелектуалізм і талант, а мільйон. Про те, що поклоніння мамоні знищить цивілізацію, що воно закодоване у смертоносному диявольському знаку, неодноразово підкреслювалось християнськими святими.

Саме поклоніння золотому тільцю генетично успадковане від етичних імперативів мамонітів, за якими — апокаліптичний оскал кровожерливого звіра. Згадується повчальна теза про те, що "история русской интеллигенции — зто история русской революции” (П.Струве). Революції, як правило, ставали наслідком виродження еліти, змінюючи при цьому соціальноетичний, духовний вектор людської цивілізації на шляху її тотального підкорення лсевдобогами, власне антиподами Христа.

Чи не про це ж виклав пізніше у "Легенді про Великого Інквізитора” з "Братів Карамазових” духовний спадкоємець Миколи Гоголя Федір Достоєвський словами кардинала, що вирішив поправити Христове вчення, торуючи шлях для лжемесії.
"И тогда уже мы и достроим их башню, ибо достроит тот, кто накормит, а накормим лишь мы, во имя твоє, и солжєм, что во имя твоє…

В "Авторской исповеди” Гоголь згадував, що сюжетом цього твору він був зобов’язаний Пушкіну, який, знаходячись на засланні в Кишиневі, почув історію про шахрая, скуповуючого у поміщиків померлих селян з метою отримати величезну позику за них в опікунській раді. Поет розповів про це Гоголю. Той у свою чергу через деякий час взявся за написання епопейного багатопроблемного твору, який став чи не головною справою життя письменника: робота над поемою в прозі тривала протягом сімнадцяти років — з 1835го до кінця життя. Гірка доля спіткала другий том "Мертвих душ”: улітку 1845 автор спалив його, вважаючи недосконалим, щоб потім розпочати роботу знову, а за дві тижні до смерті, що сталася 21 лютого 1852 року, знищив і наступний рукопис своєї клопіткої праці (до нас дійшло лише частково уцілілих п’ять глав). Що спонукало спалити працю, якій присвячено стільки років життя, — залишається загадкою.

Кажуть, що у час чергової душевної кризи десь наприкінці січня 1852 року, передчуваючи близьку смерть, Гоголь зустрівся з протоієреєм із Ржева Матвієм Константиновським, який нібито радив знищити частину глав поеми, вважаючи їх несприйнятливими з точки зору впливу на читача. Проте розмова письменника і його духівника залишалась таємницею.

Однак незакінчений твір великого письменника — твір, на перший погляд, сатиричної спрямованості — є глибоким і поліфонічним, історичнофілософськи на процвітання передусім для "вибраних”, для грядущої світової олігархії, яке визначатиме право інших на життя. Чи не про це скаже у "Легенді про Великого Інквізитора” з "Братів Карамазових” Федір Достоєвський устами кардинала, що вирішив "поправити” Христа і його подвиг?

В устах Великого Інквізитора закладена антихристиянська парадигма мамонітів, утаємничених владарів світу — колишніх і нині сущих: "Получая от нас хлебы, их же руками добытые, берем у них, чтобы им же раздать, безо всякого чуда, увидят, что не обратили мы камней в хлебы, но воистину более, чем самому хлебу, рады они будут тому, что получают его из рук наших”.

Гоголь, як, до речі, і його спадкоємець Достоєвський, не був противником чи апологетом якогось конкретно соціального ладу: проблеми, поставлені письменниками у своїх творах, передусім духовноморальні. Однак, порушуючи тему поклоніння матеріальному, а не духовному (що по суті і породжує різного роду злочини), письменники не могли не зачепити і проблему соціальної деградації суспільства як наслідку служіння мамоні. У "Мертвих душах” (назва, що випливає із сюжетного імпульсу — купівлі померлих, стає метафоричною: людські душі, попадаючи в диявольські спокуси, стають мертвими при фізичному животінні на землі) світське товариство схиляється перед культом багатства. Почувши про загадкові мільйони Чичикова, усе губернське чиновництво і дворянство потягнулось до нього. Але варто було засумніватись у злощасних багатствах цієї людинизагадки, як світський обиватель відсахнувся від неї. Так автор посвоєму психологічно вмотивовує моральну і духовну сутність деградуючої еліти, суспільства загалом, коли на зміну обмеженості, духовного убожества і пошлості приходять безпринципна підлість і цинізм. Класична гоголівська фраза "Скучно на зтом свете, господа!” поступилася іншій: "Соотечественники! Страшно!”

Криза суспільства, державнополітичної системи взаємопов’язана з кризою еліти — передусім моральнодуховної. У "Мертвих душах” перед нами проходить галерея образів панівного прошарку, сатиричне відтворення якого контрастує з внутрішнім станом авторської душі, сповненої любові до рідної землі, до свого народу, поетично неповторно оспіваного з його сакральною триєдністю у ліричних відступах: РусьТрійця, котра несеться у майбутнє (перед ним і має дати звіт сучасник — і перед нащадками, і перед Небом), виступає як пророча метафора — свідчення величі письменника як національної, так і світової.