Письменник-патріот, письменник-філософ, власне православний мислитель, Гоголь усвідомлював, що народи, держави, цивілізації гинуть часто не тільки від іноземних загарбників, а й від деградації моралі й бездуховності. Саме цими роздумами класика, вкладеними в уста князя губернатора, обривається один із рукописів другого тому — того, що вціліло. Запорука життя народу у боротьбі проти зла: "Дело в том, что пришло нам спасать нашу землю; что гибнет уже земля наша не от нашествия двадцяти иноплеменних язиков, а от нас самих, что уже, мимо законного управленья, образовалось другое правленье, гораздо сильнее всякого законного.

Установились свои условия; все оценено, и цени даже приведени во всеобщую известность. И никакой правитель, хотя бы он был мудрее всех законодателей и правителей, не в силах попрать зла, как ни ограничивай он в действиях дурних чиновников приставлением в надзиратели других чиновников. Все будет безуспешно, покуда не почувствовал из нас всяк, что он также, как в зпоху восстанья народ вооружался против врагов, так должєн восстать против неправди”.

Так у другому томі "Мертвих душ” Гоголь намагається виступити у ролі проповідника і пророка, який хоче попередити і суспільство, і конкретну людину про відповідальність кожного за все і за вся, про необхідність подолати зло в собі, про вищість Заповідей над всіма земними законами.

Устами старця Зосими оповість про це незабаром духовний спадкоємець Гоголя Федір Достоєвський у "Братах Карамазових”. Правда, гоголівський губернатор, який закликає чиновництво зайнятись моральним удосконаленням, аж ніяк не міг претендувати на святість, на апологета християнської моральності: реалізм тут поступається утопічним ілюзіям. Можливо, це теж одна із причин нездійсненності задумів письменника щодо літературного життя другого тому "Мертвих душ”, автор якого не зумів поєднати свій великий талант реаліста з християнським дидактизмом, зі спробою взяти на себе роль проповідника.

Власне після "Мертвих душ” Гоголь не дав літературі жодного художнього твору, виступаючи лише у ролі публіциста з декларативнодидактичними трактатами.
Слід зазначити, що поема "Мертві душі” Гоголя є вершиною творчості письменника, класичним зразком у світовій літературі ліризованої прози; традиції якої продовжували у самобутніх новаторських пошуках і примножуваннях І.Тургенєв, А.Чехов, М.Коцюбинський, С.Васильченко, К.Паустовський, О.Довженко, О.Гончар тощо.
Незаперечний вплив гоголівських "Мертвих душ” на поетичний роман "Доктор Живаго” Б.Пастернака може бути темою окремої розмови.

Шлях великого Гоголя в літературному житті Росії був складним, тернистим, у чомусь мученицькотрагічним. Це шлях від письменникаромантика через письменникареаліста, великого майстра слова, до релігійного мислителя, християнського проповідника з пророчими візіями, з утвердженням месіанської стезі богошукання у російській літературі.
Проповідницький пафос пізнього Гоголя досягає найбільшого злету у духовній прозі письменника останніх років життя, зокрема у "Выбранних местах из переписки с друзьями” (1847) — книзі, яка викликала у політичному та літературному житті Росії цілу критичну бурю: демократичні стовпи суспільства сприйняли це як дисонанс прогресивному поступу, назріваючим визвольним процесам. Так з’явився знаменитий лист В.Бєлінського до Гоголя, лист, який надихатиме російську революційну демократію у втіленні утопічних ідеалів, лист, що фігурував у справі "петрашевців”, зігравши, зокрема, і ключову роль в ув’язненні Федора Достоєвського — християнського письменника-мислителя, який, переживши великі потрясіння під час страти, яка не відбулася, та наступній каторзі, поставить під сумнів усі соціальні утопії, апелюватиме передусім до віри і совісті як особистості, так і суспільства загалом.

Гоголь, усвідомлюючи неможливість суспільного поступу без духовноморального очищення людства (саме це проходить лейтмотивом через "Вибрані місця…”}, дорікав у відповіді маститому критику, російському лібералдемократові, який ігнорував релігійні питання, духовний стан суспільства, войовничо висловлював непримиренність до чужих думок.

До речі, саме у "Выбранних местах…” письменник, утверджуючи рятівну місію православ’я, виступає проти руйнівної ролі західництва з його демонічними віяннями, псевдодуховністю і псевдокультурою, в апокаліпсичному дусі застерігає від суспільноморальної катастрофи, яка насувалася.

Справді, вже через рік після пророчих візій великого Гоголя Європу потрясали революційні катаклізми. Православну Русь, яку довго і нетерпляче революційна бісівщина штовхала терорами (тільки царвизволитель Олександр II, що скасував кріпосне право і готувався утвердити конституційну монархію, пережив сім замахів, останній з яких виявився фатальним) та деклараціями прав і свобод у братовбивчі конфлікти, катастрофа обминатиме до початку двадцятого віку, що виявиться найбільш кривавим у соціальних протистояннях, пограбуваннях, вбивствах народів і цивілізацій.

За Гоголем, саме в Росії, завдяки православ’ю, живе нетлінна істина, віра, що може протистояти через церкву сатанізації, яка насувається чужоморальними віяннями, іноземними експансіями. Тут доречно було б зробити короткий екскурс в історію.
Коли на Русь пішли незчисленні як на той час (понад 300 тисяч) орди Мамая у 1380 році, ратники з князем Димитрієм Донським запитали у святого сподвижника Сергія Радонезького, що ж робити їм тепер.

Відповідь святого була незаперечною у виборі: "Русь защищать!” Саме преподобний Сергій послав на битву з ординцями кількох монахіввоїнів, серед яких був відомий звитяжець Пересвєт, котрого не зміг перемогти чужоземний богатирокультист Челубей: обоє попадали мертві, проткнувши списами одне одного. Характерно, що участь у побоїщі взяв волинський воєвода Боброк, який прийшов на допомогу північному сусідові для спільного захисту Русі і від якого й залежав результат битви.

Не випадково Гоголь, наголошуючи на месіанській ролі православної Русі у світовій історії (”Монастырь ваш — РоссияІ”), згадує цей серйозний і повчальний урок минулого: "Она зовет теперь сынов своих еще крепче, чем когдалибо прежде. Уже душа в ней болит, и раздается крик ее душевной болезни. Друг мой! или у вас бесчувственное сердце, или вы не знаєте, что такое для русского Россия. Вспомните, что когда приходила беда ей, тогда из монастырей виходили монахи и становились в ряди с другими спасать ее, Чернецн Ослябля и Пересвят, с благословенья самого настоятеля, взяли в руки меч* противний христианину, и легли на кровавом поле битви…”.

Як бачимо, письменник далекий від пацифізму. Захист Вітчизни з її сакральними цінностями — для Гоголя поняття священне. Про це можна судити не тільки з духовної прози класика, але і з ранніх творів письменникаромантика — "Вечорів на хуторі біля Диканьки” й передусім "Тараса Бульби”.