Як цікаво читати людські обличчя! Вони немов вікна будинків, заглянувши в які, можна побачити чиєсь сховане від сторонніх очей внутрішнє життя. Життя людини обов’язково залишає свій слід насамперед на обличчі. Тому таке важливе й у живописі, й у літературі мистецтво портрета. Ним чудово володів М. Гоголь - автор «Мертвих душ». Переходячи від сторінки до сторінки цієї поеми в прозі, ми ніби рухаємося від портрета до портрета в художній галереї майстра. П’ять поміщиків - п’ять таких не схожих один на одного психологічних портретів. Відкриває галерею поміщиків Манилов - «людина знана», риси обличчя якого «не були позбавлені приємності». Ну просто душечка, а не чоловік: біляве волосся, блакитні очі, приваблива (а може, така, що заманює, як павук муху у своє павутиння) посмішка. Усім гарний, але настільки солодкий до нудоти, що якось хочеться розбавити цей сироп, інакше він просто не придатний для споживання. Через кілька хвилин спілкування з ним тебе долає така нудьга, як при слуханні мелодії, що складається з однієї ноти.

«У всякого є своє, але в Манилова нічого не було», - пише Гоголь. І портрет його абсолютно точно передає відсутність того, що повинно бути в людині.

Настася Петрівна Коробочка - «жінка літня, у якомусь спальному чепці, надягнутому нашвидкуруч, із фланеллю на шиї», давно пережила свій час, позначений шипінням і хрипінням стінного годинника, якому «заманулося бити». І як спокійно «клацає праворуч і ліворуч» маятник цього годинника, так розмірено спокійно тече в нікуди життя колезької секретарші Коробочки.

Є щось загальне в портретах таких, здавалося б, різних людей, як Манилов і Коробочка: їхня невизначеність, безхарактерність виявляються в зовнішній безформності.

Повна протилежність їм Ноздрьов - «історична людина», що неодмінно створює історії і нескінченно влипає в них. Зустрівся Чичиков з цим поміщиком не в садибі, як з попередніми власниками «мертвих душ», а в трактирі - другому рідному будинку цього запеклого гравця і гульвіси. Ноздрьов тільки-но повернувся з ярмарку, де, за його словами, «продувся в пух». Навіть повертатися довелося не на своїй, а на найнятій підводі, не тільки без годинника, але навіть і без ланцюжка до нього. І все це молодецтво, можливе тільки за чужий рахунок, відбилося в зовнішності Ноздрьова. Асиметричність обличчя Ноздрьова (Чичикову навіть здалося, що «один бакенбард був у нього менший і не такий густий, як другий») немов підкреслює зсув у його душі моральних понять. Гоголь називає Ноздрьова «людина-погань». Противний він і зовні, особливо вранці, коли вийшов до Чичикова, «нічого не маючи під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода».

Перейдемо в наступний зал своєрідного гоголівського музею воскових фігур і зустрінемося із Собакевичем. Він здався Чичикову «досить схожим на середньої величини ведмедя». І далі - все, як у барлогу й у його мешканців: і фрак, і панталони, і хода, і навіть ім’я - Михайло Семенович. Це загартована життям людина-скнара - уже не Коробочка зі своїми пістрьовими мішечками, а начебто грубо зроблений одним змахом сокири монстр, над обробкою якого природа не вважала за потрібне працювати: і так зійде. У спілкуванні він такий же неповороткий, сокирний, підминає під себе інших, ніколи ні про що добре не відгукнувся. «Ні, хто вже кулак, тому не розігнутися в долоню», - підводить підсумки автор.

Але «вінець творіння», звичайно ж, Плюшкін. Він увібрав у себе всю паскудність попередніх персонажів, щоб підсумувати її, ставши «дірою на людстві». Якщо починалася портретна галерея поміщиків білозубою посмішкою Манилова, то завершується вона беззубою посмішкою Плюшкіна. Чичиков прийняв його за ключницю - не за поміщика (до речі, одного із найбагатших), не за ключника навіть, а за ключницю в брудному дірявому капоті. У Плюшкіна нічого не було від маниловської благоліпності. Чепець Коробочки трансформувався в старий поношений ковпак, а бакенбарди Ноздрьова в «скребницю з залізного дроту, якою чистять на стайні коней». Маленькі очиці Плюшкіна ще не потухли, але вже втратили, як і власник їх, усе людське і бігають, як миші, що висунули зі своїх нір свої гостренькі морди.

Отже, від майже елегантного Манилова… до власника тисячі з лишком душ, що втратили стать, вік, мету життя і навіть людську гідність…

Мчить по безкраїх російських дорогах «досить красива ресорна невелика бричка», а в ній - зовсім нова для Росії кінця 30-х років XIX століття особа - Павло Іванович Чичиков. Він захоплений небаченою, нечуваною досі ідеєю - скупкою «мертвих душ». Павло Іванович справив уже враження на губернатора, зачарував Манилова, готового навіть сплатити йому купчу, а тепер прямує до поміщиці Коробочки.

Темрява. Дощ. Коло закритих воріт гостя вітає собачий хор з такої кількості солістів, що можна припустити: сільце величеньке. І зустрічає порядна господарка - «жінка літня, у якомусь спальному чепці, надягнутому нашвидкуруч, із фланеллю на шиї».

У будинку все старовинне: і стародавні шпалери, і стародавні дзеркала з закладеними за ними знов-таки стародавніми колодами карт, і захриплий від років годинник. Він ще натужно йде, але час тут явно зупинився, і не тому, що він прекрасний, а тому, що нема кому йти в ногу з ним. Усе - як в уповільненій зйомці: і хода, і мова, і рух думки. І сама господиня, начебто сліпа і глуха одночасно. Вона нічого не бачить, не чує і не знає. А про що не чула і чого не знає, того, вважай, не існує. Так, на її думку, немає ані Манилова, ані Собакевича. Якби вона своїми очима не бачила Чичикова - і його б теж не було.

Але сама Коробочка реальна, як і її служниця Фотинья, що принесла гостю перину, подушку і простирадло. Гостинності Коробочки немає межі: чи не хоче добродій випити чаю? Чи не треба потерти спину, чи не почухати п’яти, як любив це робити на ніч покійний чоловік?

Вона перебуває в домашньому едемі, прикрашеному райськими птахами, під охороною самого Кутузова, портрет якого висить серед цих писаних олією птахів. По двору бродять реальні птахи - індички і кури, з якими спілкуються, вірніше, перехрюкуються свині. За всією цією живністю - нехитрий сільський пейзаж із фруктовими садами і городами. Врожай довірений опудалам з розчепіреними руками. На одному з них - чепець господарки, теж своєрідного опудала - мумії, яка давно зупинилася у своєму розвитку. Вона ніби живцем поховала себе в пістрьових мішечках, шкатулочках, у покупках і продажу прядива і меду. А тепер от, треба ж, якісь душі в неї купити готові! Та й як витягати їх для продажу? «Невже хочеш ти їх відкопувати з землі?» - здивовано запитує вона в «покупця» Чичикова.

Вичерпно і точно назвав він свою благодійницю - «кріпколоба» і «дубиноголова». Дійсно, не достукатися до її курячого мозку. Не випадково ж і вікно її хати дивиться не на світ, а на курятник.

Головне для неї - «не зазнати збитку». Адже все й усі в неї на обліку, без записів напам’ять пам’ятає і вісімдесят душ живих, і вісімнадцять померлих. Шкода їх дуже - не як людей, звичайно, а як працівників. От згорів від горілки коваль («тільки синій вогник пішов») - хто тепер коней підковувати буде?

Не продешевити б: гарний майстер був та й інші - славний народ. Бог з ними, що померли. Продати б їх подорожче! А якщо не вдасться - «може, і в господарстві як-небудь під щось знадобляться».

Напрочуд яскраво і соковито виписані Гоголем поміщики: їхні портрети, мова, ставлення до ідеї Чичикова, вся навколишня обстановка. Але навіть усього цього виявилося Гоголю замало для опису Коробочки. Знадобився ще і висновок: «Інша і поважна, і державна навіть людина, а на ділі виходить цілковита Коробочка». І, нарешті, останній штрих: селянська дівчинка Пелагея - власність Коробочки і її віддзеркалення. Вона знає дорогу, але не знає, де право, а де - ліво. І, плутаючи стовпову дорогу з трактом, залишається задоволена тим, що одержала мідний гріш і посиділа на козлах. А чому ще могла порадіти приватна власність Коробочки? Вона цілковито завершує портрет Настасі Петрівни - єдиної дами в галереї поміщиків, що за життя стали «мертвими душами».