Чому людина здатна, згадуючи минуле, бачити в ньому тільки хороше? Добре це чи погано? Мабуть скоріше добре, що ми не пам’ятаємо зла у минулому, а може ще й тому, що все погане, що з нами трапляється, нас чомусь вчить і обертається таким чином добром для нас. Яку мету переслідував М. Гоголь, звертаючись до часів, коли Україна виборювала право на національну самостійність серед країн-сусідів? Що він хотів повідати своїм сучасникам, до чого закликати, в чому наставити? Вивчаючи ті часи, розмірковуючи над подіями, що відбувалися на Україні, письменник захоплюється могутніми характерами вільного козацтва. Волею та прагненням до неї дихає все, починаючи з картини широкого українського степу, яким їде Тарас із своїми синами до Запорозької Січі. Ось ми бачимо вершників, що ніби пливуть у морі трав, бачимо блакитне небо, де застигли, розпростерши крила, яструби, бачимо різнокольорові барви квітів, вдихаємо повітря, наповнене пахощами різнотрав’я… Мимоволі вигукуємо слідом за письменником слова захоплення, що рвуться із грудей, коли бачиш вільні степові простори…

Нарешті козаки опинилися за порогами Дніпра, де і розташована була вільна козацька республіка. З перших днів перебування там синів Тараса вражав і п’янив дух свободи. Ніяких кайданів майна, багатства, хоромів. Усе суспільне. Козаки селилися кошами і вибирали кошових, які служили братам вірою і правдою. Багато що вразило синів Тараса з неписаних козацьких законів. Наприклад, як приймали в козаки, питаючи: «В Бога віруєш? Перехрестись! Україну-неньку любиш?» Це головне, що поєднувало всіх, хто шукав волі і бажав захищати рідну Україну.

Дивлячись на цю різнобарвну картину людського натовпу перед Січчю і в самій Січі, молоді козаки жадібно вбирали в себе все, що їх вражало. «Вся Січ являла собою надзвичайне явище», що нагадувало безперервний бал. Дехто займався ремеслами, хто торгував. Але більша частина гуляла з ранку до вечора, якщо було на що. Хлопцям все подобалось тут, хоча деякі неписані закони здавались їм занадто суворими для волелюбних людей, що зібралися тут. Свободу треба вміти захищати. Вона любить сильних, рішучих, безкорисних лицарів. Ось чому Тарас хотів бачити своїх синів там, де найважче, де згодяться їхні спритність і сила волі. Адже головне призначення козаків - захищати рідну землю, бити ворогів християнської віри, стверджувати козацьке братство. Особливо міцніє це братство в скрутні часи. Немає уже легковажності і безтурботних веселощів. Кожний козак з помноженою силою бив ворога, не даючи йому можливості опам’ятатись. Всі слухали команди кошового: і молоді, і бувалі рубаки. На місце загиблих ставали живі і не давали ворогам пощади. У бою під Дуб-ним Остап показав себе Вірним товаришем. Він прийшов на допомогу козакам, коли загинув отаман Кукубенко. І любо було Тарасу бачити свого сина серед захисників козацьких, серед тих, на кому тримається запорозьке товариство. Могутній дух не зрадив Остапу в останні хвилини. Він зносив муки з велетенським терпінням і мужністю, підтримуючи полонених козаків, надихаючи їх в останні хвилини життя. Козак вмирає з гідністю і не ганьбить Вітчизну. І перед смертю він здатній думати не про себе, а про тих, хто поряд з ним. Ось чому і Тарас, прив’язаний до дерева, охоплений полум’ям, кричав щосили останні поради своїм друзям, що втікали від переслідувачів. Тарас Бульба в останні хвилини свого життя з радістю дивився на річку, якою пливли його друзі в човнах, і де кулі не могли вже їх наздогнати. І це більш за все надавало сили старому полковнику. Він гине з вірою у перемогу козаків над усіма ворогами.

Такими сильними характерами славилася Запорізька Січ, українське козацтво. «Де ви, богатирі землі української, де ви, її захисники?» - ніби питає письменник у своїх сучасників і у нас, українців XXI сторіччя. Чи вміємо ми так любити свою землю і відстоювати свою свободу?

Запорозький козак Тарас Бульба - головний герой однойменної повісті М. В.Гоголя

«Тарас Бульба» - це повість, присвячена найяскравішим сторінкам історії українського народу. Головний її герой, Тарас Бульба, став утіленням кращих рис характеру людини тієї епохи.

Кремезна постать, мужнє обличчя, відкритий сміливий погляд, козацькі вуса та люлька, з якою він ніколи не розлучався. Таким постає перед нами зі сторінок повісті курінний полковник Тарас Бульба. Він любить просте козацьке життя. Тому й проводить своє життя в Запорозькій Січі, бо він - захисник рідної землі, православ’я та предківських законів.

Такими хоче бачити і своїх синів. Пишається він синами, спостерігаючи, як крушать вони ворога у першій битві. Сам Тарас провів усе своє життя у битвах з поляками, турками, татарами. «Немає з козаків нікого, хто був рівним йому в доблесті». Це мудрий, з великим життєвим досвідом козак. Тому саме його обирають запорожці своїм отаманом. Він завжди в центрі битви. Підбадьорює козаків, дає їм поради.

Однак приголомшений був Тарас, коли побачив, як його рідний син Андрій убиває козаків-запорожців. Він відчуває свою величезну провину перед ними, батьківщиною. І ніяка сила батьківської любові не стане на перешкоді страшному присуду: «Я тебе породив, я тебе й уб’ю». Помертвіла батьківська душа від подвійного удару: загибелі двох синів. Тарас, життєлюб, веселий, дотепний козак, стає жорстоким месником.

Незабутніми, трагічними є останні сторінки повісті. Горить, палає над річкою дерево, до якого прикутий поляками Тарас Бульба, та душа його з козаками, до них звернені його останні слова. Загинув Тарас Бульба, та незламними залишились його воля, любов до товаришів і рідної України.