Повість М. Гоголя «Тарас Бульба» була опублікована в збірці «Миргород» 1835 року. В ній зображено життя Запорозької Січі: героїчна боротьба козаків проти гнобителів українського народу, неповторний колорит побуту й звичаїв запорожців. Головними героями повісті є старий полковник Тарас Бульба та його сини. Андрій - молодший син Тараса Бульби. У бурсі навчався охоче і без напруження. Часто верховодив в досить небезпечних витівках, «і часом, з допомогою винахідливого розуму свого, вмів викручуватися від кари». Він, як і його старший брат Остап, «теж кипів жадобою подвигу, але разом з тим душа його була приступна й для інших почуттів. Потреба кохання спалахнула в нього гостро, коли він перейшов за вісімнадцять років». Навчаючись в Києві, він зустрів польську панночку, яку покохав усім своїм молодим гарячим серцем.

Життя в Запорозькій Січі захопило Андрія, він із усією палкістю юнака кинувся у це «розгульне море» й забув і батьківську хату, і бурсу, і панночку. Андрій був хоробрим козаком, в бою він не знав страху, трощив всіх і все, що потрапляло під його шаблю. Але молодшому Бульбі було однаково з ким битися. Його зачаровувала сама музика бою, він увесь віддавався їй. Коли ж під покровом ночі до стану запорожців пробралася татарка, служниця красуні-панночки, й передала прохання молодої полячки допомогти її матері, «все минуле, все, що було закрите, заглушене теперішнім суворим бойовим життям, - все спливло разом на поверхню, потопивши, в свою чергу, теперішнє». Андрія знову взяли в полон його почуття. Від самої думки, що побачить її знов, у козака дужче билося серце і «тремтіли молоді коліна». А коли опинився поруч із панночкою і «повний неземних почуттів, Андрій поцілував ції запашні вуста», відчув те, «що один тільки раз у житті дається відчути людині».

«І загинув козак!» Заради панночки, заради свого почуття Андрій готовий віддати все: батька, товаришів, вітчизну. Любов до жінки він поставив над обов’язок перед батьківщиною. «Вітчизна моя - ти!» - говорить Андрій, запорозький козак, дочці свого ворога, польського воєводи. Заради польської красуні пішов він проти своїх товаришів. «Охоплений палом і жаром битви», жадаючи заслужити пов’язаний на руку «дорогий шарф, вишитий руками першої красуні», Андрій мчав, «як молодий тхор», сипав удари направо й наліво, «не бачив, хто перед ним був, свої чи інші які». Та зате бачив старий Бульба, хто перед ним. На відміну від Андрія, для Тараса найдорожче в житті вітчизна, товариші, віра. Тому трагедія Андрія - конфлікт між коханням та обов’язком перед батьківщиною - стала трагедією і для Тараса. Батько прокляв «і день, і годину, коли породив на ганьбу собі такого сина». Виконуючи свій обов’язок перед товаришами, Тарас вбиває сина-зрадника.

Існує загадка, ще й досі ніким не розгадана, яка й зараз не дає спокою багатьом: «Як же так, росли діти в одній родині, виховувалися однаково - один на радість, другий на горе й ганьбу?» Саме так сталося в сім’ї полковника Тараса Бульби. Виросли хлопці дужі й здорові, навчені, як тоді годилося. На Січ поїхали, там себе показали як добрі козаки. А прожили недовгий свій вік і загинули, як нерідні…

Але тема твору вимагає розповісти про схожість братів, а не про їх відмінності. То й почнемо з того, що вони подібні до свого батька. В своїх дужих синах він впізнає самого себе - такого, яким був колись. Ні, вони батька не осоромлять. Вони Дніпро перепливають, вершники добрі, стрільці з кращих, на шаблях битися вміють. Все як Тарас, коли сам вперше на Січ прийшов.

Добрі козаки, в батька. Сказано ж: яблучко від яблуні далеко не падає. На війні теж не осоромили старого полковника. Старший, Остап, виявив талант полководця, розважливість отамана. От уже із батьком полковником нарівні: курінний отаман у Січі те саме, що полковник на Гетьманщині. Менший - теж добрий вояка. Любить «чарівну музику» бою і відважний до нестями. Весь у батька, який на війні шукає не прибутків, а слави. Обидва сини смерті не бояться, не з полохливих. У сутичці завжди ворога перемагають, хоч по-різному досягають цього.

Тепер треба зазначити, що схожі вони на батька в усьому. Остап не бачив у науках сенсу, то й не вчився в академії. «Все це казна-що!» - то ж Тарасові слова. А так, слава Богу, розуму не позичати, всього навчилися. І батько все знає, тільки придурюється, старий чорт. Схожість на батька в Андрієві проявилася в історії з панночкою. Батько вдома посуд бив, сп’янілий від споминів та горілки, а молодший присягу зневажає, сп’янілий від кохання. Усі вони і смерть зустрічають однаково, згадують найдорожче. Молодший шепоче ім’я прекрасної полячки, Остап кличе батька, а батько побивається за синами.

Які люди були! Нехай дикі, нехай нецивілізовані, як кажуть… Та ж які люди!