Марко Вовчок - видатна українська письменниця другої половини XIX ст., що продовжила й розвивала традиції Тараса Шевченка в українській літературі.

Народилася Марія Олександрівна Вілінська 22 грудня 1833 року в селі Єкатеринівка на Орловщині в родині дрібного поміщика. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Марія Олександрівна протягом життя активно спілкувалася з багатьма відомими діячами української та світової культури, науки, освіти, суспільного руху, брала участь у демократичному жіночому русі в Росії, у конспіративній політично-пропагандистській роботі антисамодержавного характеру. У салоні її тітки К. Мордовіної в Орлі збиралися відомі письменники, діячі культури.

Там Марія Олександрівна познайомилась з українським фольклористом та етнографом О. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. У 1851 році Марія Вілінська стає його дружиною та виїжджає на Україну. Проживаючи в Чернігові, Києві, Немирові, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. У селі Куренівці, де жили Марковичі протягом року, майбутня письменниця почала збирати матеріал для українського словника, над яким працювала до кінця свого життя.

Перебуваючи в різних місцевостях України, Марія Олександрівна скрізь бачила тяжке життя кріпаків, жахливу експлуатацію, свавілля поміщиків. Враження від побаченого знайшли втілення в антикріпосницьких оповіданнях. Написані протягом 1856-1857 років дванадцять оповідань Марія Олександрівна надсилає в Петербург П. Кулішу для друку, підписавши їх псевдонімом Марко Вовчок.

У 1859-1867 роках у Німеччині, Швейцарії, Італії, Франції Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним,

І. Сєченовим, І. Тургенєвим, О. Герценом, Л. Толстим, Жулем Верном. За кордоном письменниця закінчує оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», пише «Два сини». Цей період характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі»), історичної повісті та оповідання («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестра Галя»).

Письменниця пише також повісті та романи російською мовою. Оповідання і казки, написані французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі виховання і розваг», робить переклади творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема вона переклала чотирнадцять романів Жуля Верна. Повернувшись у Росію, Марко Вовчок редагує журнал «Переводы лучших иностранных писателей», друкує свої переклади: «Людина, що сміється» В. Гюго, «Історія одного селянина» Ермана-Шатріна, казки Андерсена. А твори Жуля Верна й і в наш час друкуються за перекладами Марка Вовчка.

Жила письменниця в різних містах та селах України, у Саратові, у Нальчику, де й померла 10 серпня 1907 року. У будинку, де жила та померла українська письменниця, відкрито літературно-меморіальний музей.

Творчість Марка Вовчка розгорнулась напередодні реформи 1861 року. У грудні 1857 року П. Куліш видав її книгу під назвою «Народні оповідання». Згодом І. Тургенєв переклав ці твори на російську мову, і вони вийшли окремим виданням під назвою «Украинские народные рассказы». Сила оповідань Марка Вовчка в мистецькому розкритті характерів героїв, у яскравих правдивих картинах, що були ніби вихоплені письменницею з самих глибин народного життя, у відтворенні ненависті селянства до кріпосницької системи. Одним з найяскравіших антикріпосницьких творів письменниці є оповідання «Козачка», в якому змальована трагічна доля вільної дівчини, що зважилася стати дружиною кріпака. З не меншою силою проникнення у світ глибоко трагічних переживань створила письменниця образ дівчини-кріпачки в оповіданні «Одарка», нестерпне становище всього покріпаченого селянства уособлено в тяжкій долі матері-кріпачки в оповіданні «Горпина». У «Народних оповіданнях» письменниця уславила представників народу, показала їх цільні характери, здорову мораль, вірність у коханні та дружбі, невгасиме прагнення до волі. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною.

Початок літературної діяльності Марка Вовчка був блискучим. Із нікому не відомої за межами Немирова дружини вчителя географії вона відразу стає визначною письменницею, яку високо підносять передові діячі літератури та літературна критика. «Народні оповідання» схвально зустрів Т. Шевченко, який присвячує Марії Олександрівні поезію «Марку Вовчку». Він гордий тим, що в українську літературу вливаються «сили молодії», які не дадуть правді пропасти.

Шевченкові Марія Олександрівна присвятила «Інститутку» - свою кращу повість про кріпацьке село. Темою цього твору є зображення тяжкого становища кріпаків та наростання стихійного протесту проти кріпосників. Чимало уваги приділяє автор природному почуттю волелюбності народних мас, показує повну протилежність у поглядах на кохання та шлюб панів і кріпаків, торкається питання солдатчини в умовах царської Росії, змальовує життя наймички в місті. Ці підтеми доповнюють основну тему повісті «Інститутка».

Розповідь ведеться від імені безмежно доброї, лагідної, розумної кріпачки Устини - типового представника покріпаченого народу. Тому погляди дівчини на поведінку, вчинки інших персонажів повісті сприймаються як судження самого народу. Впадають в око високі моральні якості кріпаків: Устина приваблює життєвою мудрістю, глибиною та щирістю почуттів; Катря змальована охайною, моторною в роботі; в образі Назара втілено оптимізм українського народу. Найсвідоміший серед кріпаків - Прокіп. Він готовий постояти не тільки за себе, а й за інших, тому стає на захист кріпачок, що потрапили під удари своєї поміщиці. Соціальний конфлікт твору в цій сцені досягає найвищого напруження. Марко Вовчок підкреслює повну безправність кріпаків і необмежену сваволю кріпосників. Герої повісті не коряться панам, їм уривається терпець. Марко Вовчок змальовує закріпачених селян як волелюбних, здатних до стихійного протесту.

Також у повісті змальовано образ жорстокої, егоїстичної, свавільної панночки, яка, прибувши з інституту шляхетних дівчат у маєток, стає прокляттям для всіх кріпаків. Не поступається їй у жорстокому ставленні до простих людей і стара поміщиця. Важливу роль у розкритті ідейного змісту повісті відіграє образ пана, в якому письменниця засуджує поміщиків-лібералів, переконливо доводить, що так звані «добрі» пани насправді виявлялись такими ж визискувачами.