Драма-феєрія "Лісова пісня" — це твір, який можна вважати унікальним у всьому світовому письменстві. З'явився він, за словами самої Лесі Українки, в результаті її спогадів про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки. Вона згадала казкову розповідь про мавку, що чула ще у дитинстві. Цей казковий образ — плід народної фантазії — Леся Українка не просто перенесла у свій твір, а очистила від усього другорядного, несуттєвого, наділивши часткою своєї власної душі. В образі Мавки письменниця втілила свої найкращі мрії про вродливу, обдаровану, волелюбну людину, наділену рідким даром — пристрасно й щиро кохати та відверто виявляти свої почуття.

У Мавці гармонійно злилися духовне багатство і зовнішня краса. Вона "зовсім така, як дівчина... як панна, бо й руки білі, і сама тоненька..." Великі очі, що грають усіма кольорами, розкривають ЇЇ швидке і глибоке сприйняття дійсності, вразливу і добру душу. Довгі коси і зоряний вінок на голові, любов до квітів свідчать про її естетичний смак, нестримний потяг до прекрасного. Вона любить і береже природу, адже і сама є її невід'ємною частиною. Вона тонко відчуває музику, в звуках Лукашевої сопілки пізнає його ніжну та обдаровану натуру. її мрії високі й світлі, як самоцвіти:



/ снилися мені все білі сни:

на сріблі сяяли ясні самоцвіти,

стелилися незнані трави, квіти,

блискучі, білі...



Мавка горда й волелюбна. Без волі вона не розуміє життя. її не може захопити навіть Перелесник, який є втіленням молодості, вроди, пристрасті. Адже Мавка прагне не так пристрасті, як духовної спорідненості, відданості, щирості. Тому найкращий цвіт її душі — самовіддане кохання до Лукаша.

Заглянувши в свята святих душі юнака, вона зрозуміла, що то його "душа співає голосом сопілки...":



У мене мов зродилось друге серце,

Як я його пізнала. В ту хвилину

Огнисте диво сталось...



З піснею, з музикою душі до Мавки Огнистим дивом прийшла велика любов. Коли розцвітає кохання в душі цієї дівчини, розцвітає ще рясніше її краса. Вона перетворюється на справжню красуню, виглядає "наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах". "Ти душу дав мені", — каже вона своєму коханому. І заради нього залишає ліс і йде між люди. У світі людей Мавка зіткнулася не з красою, не з щирістю й щедрістю, а навпаки — з егоїзмом, обмеженістю, грубістю, убогістю духу. Своє щастя Мавці доводиться захищати. Але якою ж важкою виявляється та боротьба! Як не розуміє Лукаш свого пісенного хисту, так не розуміє і Мавчиної жертви, коли вона пішла жити до їхньої хати, допомагаючи Лукашевій матері у господарстві. Лише Лісовик добре знає страшну вагу такої жертви і не радить Мавці, своїй духовній дочці, іти до людей:



...Минай людські стежки, дитино,

бо там не ходить воля, — там жура

тягар свій носить. Обминай їх, доню:

раз тільки ступиш — і пропала воля!



Як згасає краса природи з приходом холодної осені, так і Мавка, дитя природи, в'яне від несправедливого й жорстокого ставлення, від зради коханого. У буденному вбранні сільської дівчини вона виглядає вбого й принижено, перетворившись із вільної лісової царівни на покірну сирітку, служницю на чужій ниві, майже жебрачку. Та Мавка продовжує боротися за Лукаша, високо цінуючи природний дар його душі. їй боляче, що він не може "своїм життям до себе дорівнятись", нестерпно чути слова Лукаша: "Пісні! То ще наука невелика!" Вона намагається переконати коханого, прагне підтримати його музичний дар:



Не зневажай душі своєї цвіту,

Бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший

Він скарби творить, а не відкриває...



Але Мавка все-таки зазнає поразки. їй не вдається розкрити Лукашеві очі на підступну Килину, врятувати коханого від міщанського життя, уберегти нев'янучий цвіт його таланту. Лукаш поринув у світ буденщини, зрікаючись мрій, музики, краси, — став "як усі". Мабуть, земній людині, навіть обдарованій, творчій, важко нести на собі відсвіт винятковості, незвичайності — незвичайного кохання, дивовижної музики... Втративши найдорожче, Мавка марніє, "всі зорі погасли і в вінку, і в серці". Навіть яскраві багряні осінні шати та срібний серпанок на голові не можуть приховати смертельної блідості її лиця. Той, хто дав лісовій красуні душу, сам на очах коханої втрачає її. Проте Мавка, хоч і зневіряється на якусь мить і йде в обійми забуття, знову таки воскресає для боротьби за щастя, за любов, за добро, за красу людської душі і торжество правди:



Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає!



Лісовик покарав Лукаша за зраду любові, за зневагу "душі своєї цвіту", перетворивши його на вовкулаку, але любов сонячна Мавки все прощає: силою своїх почуттів вона повертає коханому людську подобу.

"Не радій, — каже вона Лісовику, — бо я його порятувала. В серці знайшла я те слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає". Вона до останнього бореться за своє щастя, за справжнє велике почуття, проходить через морок небуття, втрачає свій чарівний образ. В останній дії вже бачимо лише, як біля білої хати Лукаша "чорніє якась постать". Мавка гине у зіткненні з грубим світом людей, перетворюється на вербу.

Та хіба можна вбити світле кохання, справжню красу, усе прекрасне та чисте, що втілює цей образ? Звісно, ні! Кохання переможе смерть, вогонь спалить усе брудне та нікчемне, а в світ прийде гармонія, про яку так мріяла героїня Лесі Українки.

Твір завершується символічною картиною: Лукаш грає на сопілці чарівні мелодії, й Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Так письменниця утверджує торжество кращих людських почуттів, віру у всеперемагаючу силу самовідданого кохання.