Чи можна співати веселу пісню, коли серце розривається від туги, а тіло страждає від нестерпного болю? Чи можна вірити у щасливе майбутнє, коли буденність перетворилася на безкінечні долання: долання обставин, долання власної безсилості? Чи можна сподіватися без надії? Звісно, що ми не можемо ототожнювати ліричного героя твору та особистість поета, але коли ми говоримо про творчість Лесі Українки, просто не можна не помічати, наскільки близькими є ці поняття.



Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?



Життя Лариси Петрівни Косач починалося в обставинах виняткових і складних. Дівчина росла в родинному колі, все сприймала через авторитети батька й матері, пошану до яких діти бачили в близькому й далекому оточенні. Батько уважно стежив за українською літературою, добре знав письменство, а літературу російську вивчив досконало. Мати — відома письменниця Олена Пчілка — прищеплювала дітям любов і повагу до рідного слова, дбайливо ставилась до їхньої освіти, створила, як з гордістю казала Леся Українка, "літературну родину". Проте й вища сила не обійшла увагою цю маленьку дівчинку, наділила її видатним поетичним талантом, величезною силою волі, незнищенною життєлюбністю та волелюбністю. Та водночас сталося лихо. Дівчинка пішла подивитись, як святять воду, в неї промерзли ноги, і вона захворіла.

Як пізніше виявилось, то була тяжка недуга — туберкульоз кісток, хвороба тоді невигойна, з сильними болями. Хвора насправді ж зазнавала неймовірних мук, до того ж і страждань моральних. Недуга прогресувала: спочатку перекинулась на руку, пізніше на легені, нирки.

Можемо тільки уявити, скільки зусиль докладала Лариса для того, щоб учитись, творити, брати участь у культурному і громадському житті. Подруга О. Старицька - Стешенко згадувала: "Поки Леся сиділа мовчки, зовнішність її не приваблювала, але досить було їй чимсь запалитися, як вона робилася надзвичайно привабливою. Леся мала чудові сірі променисті очі; вони випромінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою".

Вірш "Contra spem spero!" було написано 2 травня 1890 року, в час надзвичайного загострення її хвороби. І хоча деякі дослідники називають твір найсуб'єктивнішим у збірці "На крилах пісень", ми не можемо не захоплюватися викінченістю, стрункістю його форми, конкретністю думки, висловленої точно й афористично. Вірш звучить як гімн боротьбі за життя, за світло, за добро.

Скільки щирості, життєвого вогню, любові до життя містить кожне слово! І. Франко писав: "Читаючи м'які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, а притім такими простими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хора, слабосильна дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну".

Вже у назві звучить полум'яний заклик до боротьби — за життя, гідне людини. Цей заклик, як і весь вірш, побудований на поєднанні протилежних понять: "без надії — сподіваюсь":



Ні, я хочу крізь сльози сміятись.

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!



Образи різко протиставлені: "крізь сльози сміятись", "серед лиха співати пісні", "на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки", "буду сіять квітки на морозі". Але нагромадження цих образів раптово змінюється іншим настроєм — бадьорістю, енергією життя. Підкреслюється сміливість надії, пристрасність бажання:



В довгу, темну нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей:

Все шукатиме зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.



У вірші доволі прозоро звучить тема призначення митця у цьому світі. І ключовою для розкриття цієї теми є образ " сліз ". Коли ти відчуваєш фізичну неміч, душа продовжує співати і плакати. Голос душі — то поезія, єдина відрада у житті. Ці поетичні сльози здатні розтопити навіть льодову міцну кору непорозуміння, несправедливості, жорстокості. Пролиті сльози омили душу і вирвали зі зраненого серця нові пісні, переможний спів. Тільки людина незламної волі здатна сіяти барвисті квітки радості, надії, сподівання на сумнім перелозі або морозі й поливати їх гіркими сльозами. Тільки той, хто не боїться дивитися небезпеці прямо в очі ,спроможний нести на круту гору камінь і супроводжувати свою важку роботу веселими піснями . І тільки справжній романтик, для якого кожна мить життя є безмежним святом краси, не втратить надії віднайти свою зірочку щастя.

Якщо відійти від контексту особистісного, пов'язаного із долею самої Лесі Українки, перед нами постає образ ліричного героя — справжньої особистості, яку не здатні зламати несприятливі життєві обставини. Асам вірш звучить як гордий виклик злу, болю, розпачу. Це життєствердне звучання і відповідно позитивний вплив на читача посилюється повторенням одного й того самого мотиву у другій та останній строфі. Причому, у другій строфі поет використовує заперечну частку, а у останньому — стверджувальну: "Ні, я хочу крізь сльози сміятись...". Цей рядок прочитується, на мій погляд, так: мені дуже сумно, дуже боляче, але я не хочу дозволяти стражданню назавжди оселитися в моєму серці. Я буду боротися, обов'язково, бо життя прекрасне — і я не хочу його втрачати. В останній строфі ця думка утверджується остаточно: "Так! я буду крізь сльози сміятись...". Якщо у другій строфі звучить несміливе утвердження " Жити хочу!", то в останній ці слова набувають сили, сміливості, відваги: "Буду жити! Геть думи сумні!". Композиційною своєрідністю вірша є рефрен, у якому виражена основна думка твору — " без надії таки сподіватись ". Образні варіації рефрену підкреслюють її розвиток. Бадьоре, енергійне звучання твору досягається ритмомелодичними засобами — поширеним в українській ліриці кінця XIX ст. тристопним анапестом.

Як зазначають дослідники, цей вірш став програмним для передової української суспільної думки на зламі дев'ятнадцятого та двадцятого століть. Я думаю, що і в наш час мотив життєлюбності не втратив своєї актуальності. Поезія Лесі Українки в моїй уяві асоціюється із маленьким зеленим паростком, що пробивається крізь товщу асфальту. Жити необхідно за будь-яких умов, мабуть, у цьому і полягає основний зміст людського існування — не зламатися і гідно пройти крізь всі буреломні та несприятливі обставини.