На початку двадцятого століття в українській літературі з’являється ряд творів з фольклорними образами, провідним з яких був образ рідної природи: М. Коцюбинський "Тіні забутих предків", О. Кобилянська "У неділю рано зілля копала", О. Олесь "Над Дніпром", Г. Хоткевич "Камінна душа". Очолює цей список один з найвидатніших поетичних творів нашої літератури — драма-феєрія "Лісова пісня", що належала перу Лесі Українки.

За жанром свій твір поетеса визначила як драму-феєрію, але в одному з листів до матері Леся Українка висловила незадоволення цим визначенням: "...От досада, що ніяк не можна по-нашому перекласти "...Драма-феєрія" — те, та не те. Це би його сказати — "Драма-казка" чогось незграбно — правда?" До появи "Лісової пісні" у творчому доробку поетеси вже були драматичні поеми на сюжети античної та християнської міфології.

Власне кажучи, саме Леся Українка й започаткувала в європейській літературі цей жанр. До особливих ознак драматичної поеми належать такі: психологічний конфлікт, конфлікт ідей, поглядів; тяжіння до філософської узагальненості, поетичної умовності, символіки, міфологічності; ліричність, емоційність, навіяні поетичними прологами, посвятами, ремарками, монологами; білий п'ятистопний ямб, який дає змогу розмовляти на високих регістрах, в емоційно піднесеному тоні. Б. Мельничук стверджував: Леся Українка "силою свого генія... витворила надзвичайно своєрідну, не знану до того драматичну поему, піднесла її на небувалу в історії світової літератури височінь".

"Лісова пісня" по праву вважається вершиною драматичної майстерності поетеси, і головна передумова цього, на мій погляд, полягає в тому, що вона звернулась до вічного, невичерпного джерела — фольклору рідного краю.

Початок поеми — високо-поетичний, психологічний етюд, де все позначене найніжнішими відтінками кольорів лісового куточка України, і чарує зір, і вабить пахощами лісових дерев, квітів, трав, і милує слух гомоном лісових струмочків рідної землі. У пролозі, як, принципово, і у всьому творі, виражена глибока любов до рідної Батьківщини і невимовна туга за рідними просторами. Написаний твір був, коли поетеса була далеко від Волині.

Поетеса починає роботу над твором, перебуваючи у стані великого напруження творчих і фізичних сил. Пізніше вона згадувала, що написала поему дуже швидко, протягом десяти — дванадцяти днів, бо не писати не могла, "бо такий уже був непереможний настрій". Ще пізніше у листі до матері Леся Українка пояснювала причини, що спонукали її написати "Лісову пісню": "Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку "в уме держала", ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали), і там ждала, щоб мені привиділася мавка".

Можливо там, в Колодяжному, в місячну ніч Леся Українка і не побачила справжню мавку, але її уява створила те, що не могла подарувати дійсність. Звісно, що образ Мавки — це дивовижне переплетення народних уявлень та фантазії самої авторки, проте природа Полісся у "Лісовій пісні" постає настільки реальною, що під час читання виникає враження, ніби здійснив справжню подорож у старезний, наповнений таємницею, ліс.

Сестра поетеси, О. Косач-Кривинюк, згадувала подорож до Нечимного, де Леся вперше "зустрілася" у великому лісі з Мавкою, щоб потім все життя не розлучатися з нею: "То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

З одного боку озера був смарагдово-зелений дерновий облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав

приступитись до самої води, а з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами". "Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп' ята очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка ", — це вже уривок з прологу " Лісової пісні".

Постає питання, чи полягає майстерність митця в тому, що він у своєму творі майже фотографічно відтворює навколишню дійсність? Звісно, ні. У "Лісовій пісні" природа відіграє велике художнє значення. З одного боку, пейзажі — це художнє тло, своєрідна театральна декорація. З іншого боку, життя людей та природна стихія живуть у гармонії, яка доволі часто порушується. Отже, природа болісно відкликається на людську нещирість.

У пролозі природа спокійна й велична: предковічний ліс на Волині, посеред лісу простора галява з плакучою березою і великим дубом, лісове озеро — "тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині". У першій дії — молода весна очаровує своєю ніжністю: "узлісся наче повите ніжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повноводе, в зелених берегах,- як у рутвянім вінку".

Друга дія відкривається мальовничим пейзажем пізнього літа: "на темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння позолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом". Третя дія розцвічена осінніми барвами. Ліс стоїть безлісий, стогнуть пугачі, регочуть сови. Раптом все покривається протяжним сумним вовчим виттям, після якого настає небезпечна тиша. Зміна природних сезонів, представлена у ремарках, відповідає загальному розвиткові дії. У першій дії ми знайомимося зі всіма героями драми. І природа і зовнішність людей змальована світлими барвами.

Душевна краса персонажів гармоніює з ніжною красою лісового куточка. Зустріч Мавки з Лукашем відбувається на лоні весняної природи. Серця молодих закоханих б'ються в унісон із серцем природи, що забуяла від весняної радості. На голос Лукашевої веснянки "відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яскравіше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти".

Влітку все більш рельєфним постає основний конфлікт драми: невідповідність між високими душевними поривами та буденним життям. Починають в'янути трави, листя, а разом з ними в'яне поезія в душі Лукаша. З останніми квітами, що впали під серпом разом зі стиглим житом, вмерло й кохання Лукаша до Мавки. У третій дії лірична напруга сягає найвищої точки і йде до розв'язки.

Вступна ремарка поєднує опис осінньої, хмарної, вітряної, тривожної ночі, й портрет фізично виснаженої боротьбою, але нескореної духовно Мавки. У трагічній розв'язці драми звучить оптимістична нота: людина перетворюється на звіра і знову стає людиною, кохання перемагає смерть — і спалахує весняна краса серед зимового сніговію.

Герої драми створені творчою уявою поетеси. Мавка порівнює своє кохання із коханням голубків. У лісі дерева — це не звичні нам рослини, а її подруги, кожна зі своїм характером. Сестриця береза занадто смутна, бліда, похила та журлива. Вільха шорстка. Осика лякає, хоча й сама всього боїться — тремтить. Дуби поважні. Дика рожа, глід, терен задирливі. Ясен, клен, явір — гордовиті. Калина хизується своєю красою. Ніхто не розуміє Мавку так, як її коханий Лукаш. З ним вона забуває про самотність.

Лукаш, хоча й людина, але його серце відкрите для пізнання дива. Тільки поетична натура могла побачити лісову Мавку, познайомитися з нею та закохатися. Він поки що уміє бачити прекрасне там, де його ніхто не бачить. Але пізніше через власну безсилість він утрачає цю здатність цінувати красу та гармонію. Він зраджує не тільки і не стільки Мавку, скільки власне духовне життя. Епізод перетворення Лукаша на вовкулаку є символічним. Той, хто зрікся своєї душі, стає бездушною твариною.

Образ природи відіграє важливу художню функцію у драмі-феєрії "Лісова пісня". Природа — це джерело душевної наснаги, людина повинна орієнтуватися у своїх прагненнях та душевних пориваннях на цей ідеал краси й гармонії.