Вершинним твором Лесі Українки, своєрідною поетичною і філософською притчею про життя стала драма-феєрія "Лісова пісня". Історія написання цього твору нерозривно пов'язана з так званим грузинським періодом життя поетеси (1908-1913). За словами самої Лесі Українки, поштовхом до написання драми послужили спогади про рідну Волинь, її соснові ліси й урочища з глибокими чистими озерами, та невитравна ностальгія, яка постійно жила в душі поетеси на чужині. "Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними", — писала вона в листі до матері.

Свого часу на маленьку Лесю велике враження справили відвідини дядька Лева в селі Скулині, ночівля на урочищі Нечемному, що розкинулось над глибоким лісовим озером. "Ходячи по лісі та коло озера, — згадувала сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк, — надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про її звичаї і про відносини між собою і людьми". Саме ці світи — світ природи та її міфологічних істот і світ реальний з постатями звичайних людей — виступають у драмі-феєрії "Лісова пісня".

Світ природи складається у творі з трьох рівнів. Перший рівень— не одухотворена природа. Ці символічні образи містяться в авторських ремарках до кожного акту п'єси. Так, пролог починається ремаркою, яка вказує на час і місце дії: "Старезний, густий, предковічний ліс на Волині... Місцина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної задумливої поліської краси". Пора року — про весна, прекрасний час, коли все живе пробуджується від зимового сну.

У першій дії, яка відбувається ранньою весною, авторські ремарки створюють відповідний фон і настрій: "...Узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку..." Прокидається після довгого сну Мавка, і все в природі також оживає: "Спочатку на вербах та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились білі лілеї і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'янки".

Коли розповідається про зустріч Лукаша і лісової красуні, народження їхнього ніжного, як весняний цвіт, кохання, "розцвітає яскравіше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти".

Пізнє літо, коли "на темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть", провіщає згасання кохання в серці Лукаша, трагедію, яка має статися: під впливом корисливої матері безвільний Лукаш зраджує Мавку, приносить їй невимовні страждання; одружується з молодою хазяйновитою вдовою Килиною, та не зазнає щастя, бо не має справжнього кохання. А Мавка, втративши Лукаша, шукає забуття, віддається Марищу, "Тому, хто в скалі сидить".

Бурхливі переживання героїв та їхню загибель віщує картина природи, описана в ремарці до третьої дії: "Хмара, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови..."

Завершується твір також символічною картиною. Лукаш, повернутий до життя силою кохання, грає на сопілці чарівні мелодії: "Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу". Змінюється музика, і природа також змінюється. Зима перетворюється на весну: "Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя". Так утверджується торжество кращих людських почуттів над власницькими інтересами, буденщиною, прозою життя.

Як бачимо, авторські ремарки — важливий елемент цілісної поетики "Лісової пісні", адже природа допомагає розкривати переживання героїв, тобто є повноправною дійовою особою п'єси.

Другий і третій рівні світу природи — це жива природа — лісові, польові та водяні істоти-духи, витворені народною фантазією: Лісовик, Мавка, Водяник, Перелесник, Русалки, Потерчата, "Той, що греблі рве" та інші. Природа вищого порядку — це люди — три покоління однієї родини: дядько Лев та його сестра, її син Лукаш з дружиною Килиною і діти колишньої вдови. Як у світі людей, так і у світи природи співіснують протилежні начала — поряд живуть краса і потворність, добро і зло.

Поетеса художньо розв'язує проблему: якими мають бути людське життя і людське щастя, як мають співіснувати щоденні матеріальні потреби людей з їх духовними запитами.

Духовні запити "моторненької" вдови Килини не простягаються далі придбання корови турського заводу та одруження з молодим, красивим хлопцем, особливо через його " ґрунтець і хату ". Егоїстичною зображена і матір Лукаша. їй не потрібне синове грання на сопілці, не радують її квіти, посаджені Мавкою, не радує краса природи . З усього лісового багатства вона звертає увагу лише на зіллячко деревій, бо він корисний, ним добре "парити гладишки".

Обидві ці жінки є втіленням буденщини, духовного зубожіння, "житейського болота", яке губить в людині найкращі якості. Натомість Лукаш і Мавка — образи, які втілюють уявлення Лесі Українки про людину з її непослідовними поривами до духовно красивого життя. Обидва персонажі мають риси вимріяної поетесою гармонійної людини — прекрасної і щирої, здатної відверто виявляти свої почуття і жити в злагоді з природою.

Лише природа, на думку Лесі Українки, може навчити людей, як жити вільним, красивим, духовно багатим життя. Донька лісу Мавка і селянський син Лукаш, долаючи всі встановлені людьми бар'єри, знаходять щастя у сильному і справжньому коханні. Та Лукашеве щастя недовге. Він був щасливий, поки жив тим, про що його душа співала "виразно-щиро голосом сопілки". Коли ж пішов проти природи, то зрештою втратив радість, любов, навіть людську подобу... Лукаш занедбав свій талант, свою душу задля дріб'язкових інтересів і турбот. Лісова дівчина невимовно страждає від того, що коханий знехтував своїм хистом — цвітом своєї душі, "від папороті чарівнішим". З болем вона говорить Лукашу: "...не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись..."і пояснює йому, що кохання взаємно збагачувало їх, що її "серце не скупе" щедро обдарувало своїми скарбами коханого. Відчуження людини від природи руйнує її душу, застерігає Леся Українка.

Найближчий до природи дядько Лев — мудрий поліський дід із благородною душею. Він стоїть осторонь від дрібничкових сварок, йому не притаманні власницькі почуття. Його образ є втіленням народної моралі, багатющого досвіду поколінь. Він усвідомлює магічну силу слова, його ціну, дотримує йому вірність. Дядько Лев розуміє природу, її красу, намагається жити в гармонії з нею. Він любить ліс і охороняє його до самої смерті. "Що лісове, то не погане", — переконаний дядько Лев. "Як буду вмирати, то прийду, як звір, до лісу", — каже він. В образі дядька Лева Леся Українка передала те, що вона називала "релігією своїх предків", — ще дохристиянський світогляд людини, яка зрослася з природою. Міфологія, поезія нашого народу живить душу дядька Лева, який є втіленням народної мудрості, чесності, правдивості, тонкого розуміння краси природи і людей.

Багато років "Лісова пісня" — прекрасна казка про любов і зраду, про силу лісову та водяну — чарує читачів, приваблює глибоким філософським змістом, закликає до гармонії буття, до миру з власною душею. Цей твір навчає нас любити й шанувати рідну природу, пізнавати її закони, по-хазяйськи ставитись до її багатств, розуміти, що людина і природа — єдине ціле. Не треба порушувати красу, яка гріє душу, надихає нас на добрі вчинки, є невичерпним джерелом творчості й натхнення.