Крицевим і ніжно-трепетним вродилося слово Лесі Українки. В нелегку добу лихоліття ступила велика поетеса на крутий і тернистий шлях. "На шлях я вийшла ранньою весною, — писала дев'ятнадцятилітня дівчина, — і тихий спів несмілий заспівала". Але той тихий спів пролунав громосилим дзвоном, гучним сполохом, підупалих духом він кликав стати "одважно до бою", вселяв віру й надію в те, що прийде жадана воля, яка з люду рабів "люд героїв сотворить".

Перші кроки в чарівний світ мистецтва Леся Українка зробила подібно до більшості поетів. Поетичне становлення юної Лесі пройшло порівняно швидко. Активна в пошуках естетичного ідеалу, вона порушує питання, яким має бути митець, яку пісню принесе він людям, яке слово зронить? Ось тоді й народжуються в її серці яскраві образи: двусічні мечі й блискавиці, вогнисті пісні, громи весняної бурі й слово — криця, слово — безжалісний меч. Позитивними героями багатьох творів поетеси є народні співці, які брали безпосередню участь у збройній боротьбі з ворогами вітчизни, йшли на самопожертву в ім'я волі народу:



... Поет не боїться від ворога смерті,

Бо вільная пісня не може умерти...



Народжена серцем пісня має бути вільною. На неї не скуєш кайданів, бо ніхто не в змозі задушити пісню співця, для якого слово — "одваги меч двусічний". Поетеса закликає творити



Пісню нову, щоб сіяла, як промінь,

щоб гомоніла й буяла, як пломінь,

так, щоб червона ясна корогва

з піснею вкупі творила дива!



Митець для Лесі Українки — пророк, відважний поводир, спільник народу в боротьбі з гнобителями. Саме таким є герой "Давньої казки": кришталево чистий і непідкупний, безстрашний і відданий народній справі. Його пісні піднімають трудящих на штурм неприступних мурів, допомагають у "страшній затяжній війні" за "правду нову". Сама Леся Українка все життя думала над тим, як краще служити батьківщині, рідному народові. Поетеса була надзвичайно вимоглива до своєї творчості. Якусь мить їй здавалось, що її слово не зовсім потужне. Та незабаром сумнів змінюється надією. Ідея служіння людям окрилює її:



Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.



Естетичний ідеал Дочки Прометея створювався на основі її політичних і філософських поглядів. Звідси — глибоке розуміння поезії як активної сили, що захищає інтереси знедолених, допомагає їм у боротьбі з тиранією. Митці, що не стають оборонцями рідного краю, поневоленого народу, перестають бути співцями:



Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!



Так, поетеса глибоко переконана в тому, що справжній митець той, хто в гурті однодумців іде до народу, віддає життя за істину.

Дочка Прометея служила поезії, а через неї — людям, аж до самозречення. Невигойна хвороба, яка дедалі ускладнювалася, змушувала письменницю кати шукати ліків, не давала можливості взяти безпосередню участь у революційній боротьбі. Але сильним, пристрасним, невмирущим залишилось її слово, що зробило цю нескорену жінку-борця безсмертною. "... Я збагнула, що забуття не суджено мені". І це справді так.

Суть життя співачки "Досвітніх вогнів", у творчості, любові й боротьби за щастя рідної землі, скривдженого народу розкривається в пророчих словах, які вона вклала в уста Мавки, героїні "Лісової пісні":

Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає! Леся Українка — це вічна легенда про могутність і мудрість, ніжність і титанічну незламність, яка своїм життям підняла на височінь ідею служіння митця народові її творчість — це таємниця скарбів для наших сучасників і прийдешніх поколінь.