Її називають "царицею поезії в Україні". Щира й безкомпромісна, вона ніколи не продавала свого таланту, відстоюючи чесність і високу художність поетичного слова. Відлига шістдесятих років застала Ліну Костенко разом з Василем Симоненком на чолі великої групи українських поетів і письменників, які боролися за літературну свободу. А потім було багаторічне мовчання - важка "німота слів", напружене протистояння "невидимому страшному монстру", що намагався обламати вільні крила її поезії. Влада боялась її творів, що відкидали офіційну ідеологію й будили національну самосвідомість і людську гідність народу. І хоч вірші поетеси заборонялись, вони все одно знаходили шлях до серця читача. У теперішньому духовному відродженні української нації є вагомий внесок і Ліни Костенко. У її слові є живий волелюбний дух наших предків, драматична доля рідного краю, пісенна душа України. Поетеса намагається осмислити й донести до читача невмирущі скарби людського духу.
Протягом усієї своєї творчості Ліна Костенко постійно розмірковує над роллю поетичного слова в житті людини. У її розумінні література - це постійна боротьба добра і зла, справедливості й несправедливості, гуманності й жорстокості. Поет несе моральну відповідальність за свою творчість, тому він завжди має бути щирим і чесним. Його художнє слово тільки тоді чогось варте, коли воно вражає людські серця. Ця думка висловлюється у вірші "Страшні слова, коли вони мовчать...":

Поезія - це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.

Доля справжнього поета нелегка, праця його - титанічна. Адже всі слова були чиїмись, а він має сказати їх уперше, щоб викликати зустрічний порух людського серця, допомогти йому піднестись над буденністю.
Вагомим є для поетеси й питання особистої свободи в усіх її формах - розумовій, фізичній, свободі слова. Вона заперечує монолітну систему, яка виховує у своїх громадян моральні та етичні норми поведінки, необхідні для самозбереження в цій системі. Драматична поема "Сніг у Флоренції" висвітлює тему "марноти днів, убитих на спокуси". Твір нагадує про жорстокий рахунок, що його ставить кожному митцеві час і його життя. Спокуса підступна й безжальна для митця. Тільки той, хто здатний її подолати, лишається самим собою. Тільки вільна людина може бути творцем своєї долі.
Час вносить свої корективи в життя поколінь, зрушує цілі пласти свідомості. Епоха технічного прогресу несе людині загрозу духовного зубожіння. Тож у вірші "Вже почалося, мабуть, майбутнє" поетеса нагадує про неперехідність справжніх моральних, мистецьких і життєвих цінностей. Людина часто буває сліпою, підносячи дріб'язкове і скороминуче до рівня ідеалу. Найсучасніша мода і найгучніша слава - то лише захоплення швидкоплинне:

Шукайте посмішку
Джоконди,
Вона ніколи не мине, -

закликає Ліна Костенко. Бо тільки справжня краса неминуча, лише вона в усі віки робить людину людиною.
Цілющим джерелом радості й натхнення для поетеси завжди була природа. Вона постійно оживає в її думках, спогадах, даруючи душевну рівновагу, емоційне та естетичне задоволення. Часто у своїх творах Ліна Костенко персоніфікує природу: "шепоче ліс", "хмари бігли й спотикалися об грім", "плачуть і моляться білі троянди", "засміялась провесінь", "гай знімає золоту перуку". Глибокий зв'язок зі світом природи вносить справжню гармонію в життя людини.
Та тільки невмируще почуття любові гарантує вічну тривалість життя на землі. Ліна Костенко оспівала велике таїнство любові як могутнє джерело й оновлення людської душі, втіливши свою душу в народній поетесі Марусі Чурай:

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!

Навіть кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як пам'ять про найвищий злет душі. Це велике почуття запалило в серці Марусі Чурай нетлінний вогонь творчості. У зображення головної героїні історичного роману Ліна Костенко майстерно переплітає особисте, національне й загальнолюдське. Поетеса протиставляє високу духовність міщанській ситості, яка губить душу людини:

Це як, скажімо, вірувати в Бога
І продавати душу сатані.

Маруся увічнила своє кохання в піснях. І тепер вони мандрують від покоління до покоління, непідвладні старінню і смерті, бо пісня - то безцінний скарб людського духу. У романі "Маруся Чурай" ставляться

проблеми, актуальні в усі віки: митець і суспільство, вірність і зрада, батьки і діти. Поетеса розкриває багатство людських характерів, а через них - власні думки про людину і час, в якому вона живе.
Уся творчість Ліни Костенко є прикладом шляхетного служіння поезії, мистецтву, духовності. У нескаламучених водах цього джерела помітний кожний порух душі. Художнє слово поетеси нерідко стає афоризмом, який западає в серце: "Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття - доля кожної людини", "В життя приходиш чистий і красивий. З життя ідеш заморений і сивий", "А справжня слава - це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе". Із цих досконалих рядків нам відкриваються вічні загальнолюдські істини. Чим поет обдаровані -ший, тим він сучасніший. Ліна Костенко своєю творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів, адже поетеса досягла тих високих сфер людського духу, за якими починається безсмертя.