Любов... Якою вона буває різною. Любов до землі, до Батьківщини. Любов до матері, рідних, близьких. Всепереможне та юне кохання до якоїсь єдиної на світі людини. І все це є любов — цілий всесвіт почуття, мудрості, святості, життя.

Любов — це те вічне невсихаюче джерело, з якого народилася поезія Ліни Костенко. Любов — це Краса у її чистому розумінні. Поняття краси для поетеси стосується усього духовного й матеріального — сущого в усьому світі. Є краса природи, краса слова, краса почуттів, краса вчинків. Саме на шляху до Краси й народжуються поетичні шедеври, напоєні любов'ю до всього живого. І краса любові неможлива без вірності, перед ким би це не було. Ліна Костенко органічно не сприймає зради, чим би вона не прикривалася, бо зрада є потворна і протирічить Красі.

Але спробуємо виділити кілька рівнів тієї вселенської любові, яку оспівує Ліна Костенко, хоч це, можливо, й виглядатиме як певна огрублення тонких матерій поезії.

Отже, перший, як мені здається, рівень — це любов до слова. Це природно для поета, людини, чиєю зброєю і мечем є саме слово. Поезія — це любов на все життя, самостійно обрана доля, стражденна, згорьована, складна, та своя:



Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться — 
у мене жодних претензій нема 

до Долі — моєї обраниці. 



Слово — це "осердя серця" поезії Ліни Костенко, як сказав би Василь Стус, слово є вершиною творіння, мислення, почування. Ці слова можуть бути страшними і пекучими, ніжними й живильними, та в будь-якому випадку вони не повинні бути ніякими, пустими, байдужими, Перед словом ламаються скелі, зупиняються ріки. І саме вони — найперша любов ліричної героїні Ліни Костенко.

Друга її любов — життя в усіх його проявах. Життя бурхливе й швидкоплинне:



Благословенна кожна мить життя
на цих всесвітніх косовицях смерті! 



Життя проявляється в осінніх айстрах, що "горілиць зайшлися болем", у "білій симфонії снігу", у кожній стежинці, листочку, кожній днині. І життя повинне відроджуватися, вічно тривати. Тому, як жінка, поетеса почуває відповідальність за тривання життя. Навіть до скіфської баби звертається вона з благанням:



Ти це забудь. Усе це застаріле. 
Поглянь навколо. Це — двадцятий вік. 
А ти стоїш. Звітріли коси й руки. 
Скришились плечі, — може, скажеш, ні? 
Були б у тебе кам'яні онуки. 
Ти розумієш, бабо? Кам'яні! 



Життя потребує миру, щастя, і це щастя поетеса воліє переживати разом з усім світом:



Захоче випити не крові, а вина
за щастя людства, 
за здоров'я всесвіту! 



Щастя можливе тільки зі своїм народом — третьою любов'ю, зболеною, вимученою, заслугованою. Це задля цього народу поетеса піднімала гордо свою голову на різних з'їздах та зібраннях. Це заради нього палко виступала, захищаючи його мову, його право на існування, право синів цього народу на своє вільне слово. І боліло їй серце не раз, що цей народ ще й досі не може піднятися з колін, дорости до себе самого, до тої високості духу, якої досягнув:



І що їм всім до того, що корчишся ти з болю?
Щоб так страждать за нього, 
чи вартий цей народ?! 
Але ж, але ж, але ж!.. 
Народ не вибирають. 
І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі. 
Для нього і живуть, за нього і вмирають, 
ох, не тому, що він — найкращий на землі! 



До Ліни Костенко ніхто в українській поезії на зважився на такі, по-люблячому жорсткі слова про свій народ, такі викривально-зболені слова. Але вона мала право так говорити, бо належала до покоління, що першим змогло критично оцінити "здобутки" політики XX століття щодо українського суспільства. Ось такою важкою може бути любов!

Та для жінки ще існує інша любов — її особисте кохання, яке не оминає нікого, навіть і поетів. Це почуття то ніжне й непередбачуване, то трагічне, прощальне, але в будь-якому випадку щире, непереможне, вічне:



Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни. 
Лиш не зроби слухняною рабою, 
не ошукай і крил не обітни! 
Не допусти, щоб світ зійшовся клином, 
і не приспи, для чого я живу. 
Даруй мені над шляхом тополиним 
важкого сонця древню булаву. 



Або так:



— Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання. — 
В такому віці людина кохає 
завжди востаннє. 



Така вона, любов ліричної героїні Ліни Костенко — палка, пристрасна, щира, горда і надзвичайно правдива. Пізнання творчості кожного великого поета потребує серйозної інтелектуальної напруги. Стосується це і творчості Ліни Костенко. Але я думаю, що самої тільки інтелектуальної напруги в цьому випадку буде замало. Поезію Ліни Костенко необхідно переживати серцем, люблячи й страждаючи разом з нею.