Я вибрала Долю собі сама,
І що зі мною не станеться — 
У мене жодних претензій нема 
До Долі — моєї обраниці. 
          Л. Костенко 



Нація як така ке існує без носіїв величного творчого начала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Ліна Костенко входить до кола тих митців, які завжди несли слово правди своєму народові. У доробку поетеси є значна кількість творів, у яких вона розмірковує над суспільною роллю художника, над проблемою "митець і мистецтво". Вірш "Доля" засвідчив розуміння та відчуття суспільного статусу художнього слова, покликання поета в цьому світі. Поет не може залишатись осторонь суспільних проблем, бо саме він несе відповідальність за людську душу, духовність.

Ліна Костенко була одним із перших поетів, яких потім стали називати шістдесятниками. А це не просто визначення часу — це спосіб життя, повна відсутність фальші.

Ліна Костенко багато розмірковує над тим, що має лишити по собі людина. Як жити? Де відшукати те одвічне, що, збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму роду, а відтак народу? Ці роздуми приходять через наплив духовних випробувань, через перевірку в людині її самовідданості життєвому покликанню.

Неповторність Ліни Костенко полягає в усвідомленні й розкритті самоцінності й унікальності кожної миті буття:



Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде. 



Ці рядки ніби звернуті до кожного з нас. Поезія Ліни Костенко спонукає нас цінувати й берегти все, що нас оточує, бо воно неповторне: Любіть травинку і тваринку, І сонце завтрашнього дня.

А особливо треба берегти те, що прийшло до нас у спадок від попередніх поколінь, бути носіями духовних цінностей, торкнутися душею їх: Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине. Поезії Ліни Костенко притаманний спалах відчуття високого громадянського обов'язку поета — передавати тяжкий досвід поколінням, які не знали війни, підтримувати в них пам'ять про величний подвиг народу. Вірш Пасто раль XX століття" розповідає про жахливу смерть трьох пастушків залишених гранат. Це тим, хто розпалює її. Біль утрати відчували ке тільки люди ("І несли їх діди, яким не хотілося жити"), а й природа: "Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць".

Про подвиг народний у борні з фашизмом нагадує вірш "Тут обелісків ціла рота". Пам'ятники... Вони нагадують нам про тих, хто спочив вічним сном, захищаючи рідну землю:



Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття! 



Поезія — дуже дивна річ: вона не просто відтворює життя, вона його створює, народжує й перероджує. Горе це чи щастя, коли юнак не відповів дівчині взаємністю в коханні? На перший погляд, ніби й горе, та плач її "це ще не сльози — це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу". Та мине час, горе зітреться, вона ще молоденька, ще росте. Тож прийде до неї ще справжнє кохання.

Пісенність поезій Ліни Костенко привертає увагу сучасників. Саме ця "неповторність" відкрила ще одну грань таланту Ольги Богомолець (лікаря за фахом).

Уявімо, що ми з вами в одному з концертних залів Торонто: Вслухайтесь:



Недумано, негадано
забігла в глухомань, 
де сосни пахнуть ладаном 
в кадильницях світань... 



Обличчя людей, які сиділи в залі, м'якшали, теплішали. Кудись зникала їх настороженість, холодність. Цей спів, до болю рідний, змушує душу полинути за чудовими, ніжними звуками музики.

І раптом усе зникає. Останній звук потонув у тиші. А на сцені, ніжно схиливши голову, стоїть жінка, співачка, яка подарувала людям такі дивні хвилини щастя. По щоках людей течуть сльози, а у вухах лунає: "Я люблю, люблю свою Україну до оніміння, до стогону, до сліз".

Позиція громадянина і поета Ліни Костенко полягає у вірності своєму талантові й своєму покликанню за будь-яких обставин. Бо, як пише вона в одному із віршів, — "Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох!"

"Народ шукає в геніях себе", — цей рядок Л. Костенко присвятила Великому Кобзарю. Але хочеться думати, що прийде час і нащадки наші скажуть: "Народ знайшов себе в Ліні Костенко".