На перший погляд, у романі Ліни Костенко "Маруся Чурай" описується життя дівчини-піснярки. Але, вчитуючись у нього, ми бачимо, як органічно її доля переплітається з долею Вітчизни. Марусиними очима дивимося ми на тогочасну Україну і сприймаємо її через слова дівчини:

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що вона за диво,
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є - дорога, явори,
Усе моє, все зветься - Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.

А на тлі цієї краси розвивається чимало подій з життя українського народу періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Багато уваги Ліна Костенко приділила зображенню знівеченої польським панством України, зокрема славного міста Лубни, де лютував Ярема Вишневецький.
Довгий шлях пройшла Маруся Чурай, ідучи до Києва на прощу. Вона милувалася красою рідної землі, до якої ніколи не була байдужа. Але згодом пейзаж поступово став змінюватися. Дивовижна краса поступилася місцем зруйнованим хатам, порожнім оселям. Аж ось перед Марусиними очима "стоїть сторозтерзаний Київ". Славетна столиця зазнала тяжких ран від рук завойовників. На руїни перетворилася його краса. Кожний клаптик священної землі був политий кров'ю та сльозами.
Дивлячись на ці "удовині села", спустошені міста, випалену землю, Маруся, яка досі гадала, що нікому немає гірше в світі, як їй, розуміє: особиста біда - то маленька крапелька в морі всенародного горя. Величезний вплив на Марусю мали розповіді її супутника-дяка про народних гнобителів. І тоді Маруся каже:

І з тих дякових балачок
Усе частіше згадую єдину, -
Ту найсумнішу втіху, далебі:
Комусь на світі гірше, як тобі.

Виходила з Полтави мертва Маруся, яка вже перестала співати. А в Київ ввійшла, ніби оживши. Ці сили дала їй Вітчизна, хоч і розтерзана, та вічна прекрасна і дорога.
Знов і знов піднімаються на боротьбу полки. І веде їх уперед Марусина пісня. І доки жива ця пісня, доки є в Україні патріоти, люблячі сини й дочки, доти жива і сама країна.