Чомусь найбільше нас цікавить інтимна лірика поетів. Мабуть, тому, що такі поезії дозволяють зазирнути у внутрішній світ іншої людини — ліричного героя, приміряти його до себе, вибрати те, що хвилює, що схоже на наше життя. До речі, слід уточнити для тих, хто проминув увагою уроки літератури, що інтимна лірика — це не тільки вічне кохання, зітхання і страждання, це все, що стосується внутрішнього світу людини, її думок про вічне, наболіле, і, звичайно, кохання. Також захоплює філософська лірика, але тільки якщо читач уже здатний осягнути вагомість поставлених питань.

Особисто мене вразила філософська й інтимна лірика видатної української поетеси Ліни Василівни Костенко. Кращі поезії знайти важко, напевно, тому що автор — людина щира й відверта з читачем, вона не підстроюється під нього, а підштовхує, підносить до розуміння вічних цінностей, ростить душі. Її ліричний герой - подібний до письменниці; він такий само мудрий, терплячий митець і учитель, що проповідує і доносить до нашої свідомості відомі, але чомусь забуті істини, а саме: необхідно жити в гармонії із собою і природою; треба цінувати кожну хвилину й мить життя й пам'ятати про вічність; слід ростити й берегти в собі людину передусім, бо важко народжується вона в нас, як правило, через муки і страждання, через осягнення несправедливості світу людей, душевні переживання.

Попри всю трагічність свого світовідчуття, ліричний герой Ліни Костенко не мученик і не жертва, неприйнятними для нього є безсилість, відверта слабкість, але й безпідставну радісну балаканину він відкидає:



Що доля нелегка, — в цім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє. 



Ліричний герой сильна особистість, яка сама обирає свою долю, чесну й " упору, щоб потім сказати: "У мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці". Він віддає всі сили на те, щоб "зробити щось, лишити по собі", аби "слова не вичахли, як руди". Він турбується про душі інших, які не можна зраджувати, "бо в цьому схибиш то уже навіки", несе читачеві глибоку думку про те, що греби берегти джерела духовного життя, щоб воно не зникло, як ріка Почайна".

Звичайно, така сильна особистість здатна глибоко й серйозно кохати, та тільки духовно ріпну собі людину. І нехай це кохання починається зі сліз під невзаємності, та "це ще не сльози — це квітуча питоньки, що на світанку струшує росу". Загартований ліричний герой, сильна жінка, може сказати:



Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни. 



Та ніколи не стане вона "слухняною рабою" сліпого кохання, яке ошукує й обтинає крила, її кохання таке, що дарує "важкого сонця древню булаву" і гордість за свого обранця, який "на сьогодні, на завтра, назавжди" (бо гідний цього) залишиться в її серці.

Читаючи твори Ліни Василівни Костенко, ми віримо беззастережно цій талановитій письменниці і дивуємося її високому рівню думання, постійному доланню висоти, шляхетному служінню поезії, силі характеру. Вона вся — у своєму ліричному героєві, здатному називатися гордо — Людина, здатному вірити, любити і вчити читача кохати так сильно, щоб яскравіше сяяли зорі, думати про величне й високе, щоб провістити новий день — кращий, сонячніший, тепліший.