Поезії Ліни Костенко про кохання цінні і як художньо довершене диво словесного мистецтва, і як твори, наділені здатністю ошляхетнювати людські почуття. Той, хто одною разу потрапив до безмежного дивосвіту лірики поетеси, приречений вкотре чи то поринати в бурхливе море пристрасті, чи то тішитися спокійним і розважливим плином вічної ріки кохання. І вже ніколи не стихне пісня любові для тих, у чиїй душі проросли рядки: "Я дуже тяжко вами відболіла", "Я думаю про тебе весь мій час, але про це не треба говорити", "Моя любове! Я перед тобою", "Моєму серцю снишся ти, як морю сняться урагани", "Я ради цього ладна жить. Всі інші хай проходять мимо, аби в повторах не згубить одне, своє, неповториме".
Тексти інтимної лірики Ліни Костенко оповиті серпанком таємничості, недомовленості, магії та загадковості. Ліричній героїні дано глибоко почувати й точно все розуміти, вона достеменно знає, що таке любов, і не терпить приниження цього почуття.

Скільки написано творів, у які поети намагалися вкласти всю силу своєї емоційно-ліричної наснаги! Здається, всі можливі нюанси любовних почуттів уже зафіксовані в поетичному слові. Та незважаючи на це, на їх тлі лірика Ліни Костенко вражає енергетикою, сприймається як вічно юна, вітаїстична й злободенна. І це закономірно, бо ж втілення емоційних станів у слово відбувається на справжньому мистецькому рівні, за допомогою досконалих засобів поетичної техніки.
Кохання багатоголосе й неосяжне. Воно то пристрасне, неймовірне, шалене, втілене в образах індійської жриці, весни, урагану, сатани, в ньому навіть вчувається клекіт бою й дзвін мечів; то тихе, погідне, спокійне; перемогу отримують то бурхливі пориви, то розважливість аж до раціоналістичної холоднуватості. Таку мінливість, суперечливість і водночас привабливість передано низкою доладно сформованих антитез: "Любов підкралась тихо, як Даліла, а розум спав, довірливий Самсон", "чи біля тебе душу відморожу, чи біля тебе полум'ям згорю", виразних і промовистих оксюморонів: "І як ми будем. Як тепер ми будем, такі вже рідні і такі чужі", "Гукала тиша рупором вокзальним", "Тебе, незнаного, впізнаю".

Кохання у Ліни Костенко - це не тільки вибір особистий, а, найперше, особистісний, бо передбачає відповідальність перед предками й нащадками, перед власним сумлінням; це заглиблення у власний внутрішній світ, саморозуміння й самоусвідомлення, самоствердження й самореалізація; водночас це думка про іншого, емпатія, взаємозбагачення. Глибинну філософію любові поетеса оприявнює в незабутніх метафоричних рядках: "Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним"; "Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву".
Любов високоморальна й високоестетична, вона постає як чинник виховання, формування смаків і уподобань. Вічність і непроминальність класики кохання втілена в образі старого співака у вірші "Пелюстки старовинного романсу". Художні деталі - бокал, метелик на маніжці - протиставлені в тексті номінаціям, що вказують на сірість, буденність, примітив і відсутність тону:

Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
До нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.

Духовне підґрунтя інтимної лірики, розуміння любові як самодостатньої субстанції, що надихає, окрилює, сповнює душу творчою вітаїстичною енергією, засвідчене у вірші "Моя любове! Я перед тобою" і втілене в поетичні конструкції, що своєю формою й змістом нагадують молитву, іноді замовляння чи заклинання, а в цілому поезія сприймається як своєрідний гімн любові. Почуття ліричної героїні витоками мають національну ментальність, і це сповнює її душу гордістю, гідністю і честю. Герої інтимних поезій Ліни Костенко заглиблені у світ прадавніх вірувань, де присутній демонологічний образ сатани, вогню як стихії очищення, печі як прадавнього символу родинною щастя й затишку:

І снить в печі веселий сатана,
уткнувся жаром в лапи головешок.

Прекрасна, щемка мелодія інтимної лірики Ліни Костенко бринить в душі то сумом і гіркотою, то вигадкою й оманою, пошуком єдиного й неповторного, то мріється як сон чи казка, а то лунає рішучим і вольовим наказом, естетичним і моральним заповітом.