Це — голос наш.
Це — пісня. 
Це — душа! 



Ліна Василівна Костенко — геніальна поетеса сучасності. "Спартанкою Києва" ввійшла вона в літературу XX сторіччя й одразу стала улюбленою авторкою багатьох українців, тому що була і є принциповою, відвертою, часто різкою, але завжди щирою та правдивою у своїх творах.

У 1979 році з'явився написаний Ліною Костенко роман "Маруся Чурай", який вона присвятила напівлегендарній постаті української дівчини-співачки, авторки близько 20 пісень. Для втілення свого задуму показати не тільки героїчне козацьке минуле України, але й створити глибокий психологічний портрет духовно багатої, та нещасливої в особистому житті дівчини Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах. Це дало їй змогу прокласти духовні "мости" між сьогоденням і минувшиною. Так виник шедевр української літератури.

Головним персонажем є дівчина-легенда — Маруся Чурай, уособлення моральної краси й таланту українського народу. Вперше ми зустрічаємося з нею На суді: Марусю обвинувачено у вбивстві Гриця Бобренка, її колишнього коханого. Хоча навіть сторонній людині видно, що Маруся — невинна жертва обставин і що правдиві її слова:



Не помста це була, не божевілля.
Людина спроста ближнього не вб'є. 
Я не труїла. Те прокляте зілля 
він випив сам. Воно було моє. 



Не змогла вона змиритися із зрадою, але і пережити своє кохання теж не хотіла: "Сама від себе вже вмерла. І ти це, Іване, знаєш.

Оце, що від мене лишилось, то, власне, уже не я". Щастя надавало Марусі сил, вона творила пісню, яку підхоплював народ, і тільки заздрісники сичали: "Не вірю, щоб складала це вона", "...а про любов, походи і лабети — на це дівкам не вчеплено кебети". Пісні талановитої дівчини наснажували козацтво на боротьбу за рідну землю, вони фіксували краще від будь-яких літописців героїчні вчинки вояків. Роль Марусиних пісень розуміє і гетьман Богдан Хмельницький, розмірковуючи:



Про наші битви на папері — голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить. 
Таку співачку покарать на горло, — 
та це ж не що, а пісню задушить! 



За словами Івана Іскри, Маруся — це голос України, душа її. Органічно зливається її образ із образом України, ніби акумулюючи в собі весь творчий потенціал рідної землі. "Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах", — говорить він на суді над дівчиною.

Подібну характеристику дає дівчині й гетьман, який наказує скасувати вирок:



Її пісні — як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот. 



Та зрада для дівчини, яка була "дитям любові", дорівнює загибелі. Говорить вона Іскрі: "Якби тепер, мабуть, я заспівала, було б це вже хрипіння, а не спів. Так і живу, без голосу, німа. Пісень немає — і мене нема."

Не показує Ліна Костенко смерті Марусі Чурай, але ми знаємо: від сухот тоді не лікували. Не стане Марусі, та залишаться повсякчас із нами її пісні, її душа, проспівана в них. Пісня — найкраща пам'ять про людину, тому і чуємо в останньому розділі відгомін найвідоміших пісень співачки:



І "Зелененький барвіночку", й "Не плач, не
журися, 
а за свого миленького Богу помолися". 
І про того козаченька, 
що їхав за Десну. 
"Рости, рости, дівчинонько, 
на другую весну!" 
І про воду каламутну, чи не хвиля збила. 
І про тую дівчиноньку, 
що вірно любила...