Світове мистецтво і найбільше, мабуть, поезія доводять нам, що нічого в світі немає кращого, чарівнішого, ніж кохання! Тому й не дивно, що видатні українські поети Володимир Сосюра і Максим Рильський звертаються до цієї теми. Адже кохання - це все: радощі і смутки, відчай і споді-вання. Загалом, це - Кохання! А вірші цих поетів - справжній гімн цьому дивовижнішому з почуттів. «Так ніхто не кохав»… Коли читаєш рядки цього вірша Володимира Сосюри, то здається, що бачиш душу поета, бачиш, яке велике у нього почуття. Він може поділитися ним із цілим світом, бо Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання. І від цього змінюється все навкруги: щезають зморшки з чола, на устах з’являється щаслива посмішка, спалахують веселі вогники в очах, і навіть радісно всміхається до тебе природа. Хай навіть віють хуртовини - для тебе вже прийшла весна: В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання… І кохана здається ліричному героєві чарівною царівною. Для неї він зробить все, навіть дістане з неба «Оріон золотий». Чи литиметься чудова музика, чи будуть цвісти білі акації, чи звучатиме гітара - завжди будуть йти поряд Він і Вона, для яких тільки існують чарівні сині ночі, для яких тільки й співають солов’ї. Адже світ кохання - світ тільки для двох.

Кохання кличе за собою, малюючи перед закоханими дивовижні картини. Але бачать вони тільки один одного, тільки «губи й брови, тільки поцілунки та сріблястий сміх». А якшо приходить розлука, несподівана і страшна, кохання не вмирає. Воно залишається жити вічно, бо не можна забути молодість і ночі з гітарою й жоржинами. Хоч не складалася доля пройти разом усе життя, розділяючи горе й радість, залишилася «любов, як у серці багнет». Незважаючи на те, що ліричний герой став відомим поетом, він признається: Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б свою проміняв. Не потрібна слава, коли втрачено кохання, але ще стоять перед очима і милі руки, і п’янкі губи. Образ коханої і через роки хвилює змучене серце: Я б забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос - і коси, твої коси сумні иілувать… Кохання не знає меж - воно безкрайнє, як поле, де цвітуть васильки. Як радісно грає сонце на пелюстках квітів, як лагідно вони схиляють свої голівки до ніг закоханих. Це було і буде завжди!
Васильки у полі, васильки у полі, І у тебе, мила, васильки з-під вій.
І гаї синіють ген на видноколі, І синіє щастя у душі моїй.

Кохання і вірність йдуть поряд, міцно тримаючись за руки, як і закохані. Кохання ніколи не зможе вмерти, бо завжди існуватимуть він і вона, які через багато років йтимуть тими ж полями й садами, слухатимуть чудові співи солов’я, плакатимуть від болю розлук і сміятимуться від щастя, що приносить кохання: Одсіяють роки, мов хмарки над нами, І ось так же в полі будуть двоє йти. Але нас не буде. Може, ми квітками, Може, васильками станем - я і ти. Мрія усіх закоханих - бути завжди разом, навіть і після смерті. І якщо навіть не доведеться провести разом життя, згадка про кохання не вмирає, залишаючи у пам’яті чудові хвилини:
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Для М. Рильського кохана жінка - це і дивовижне щастя, це і смертельна мука. Проте викинути її образ із серця і забути неможливо. Але життя продовжується, як продовжується і кохання, ніби для того, щоб звести людину з розуму, закружити у вихорі надій та любовних марень, а потім скинути у прірву, звідки вже ніколи не вийти назовні:
Всю душу - за усміх, хоч, може, й нещирий,
Всю душу - за голос, хоч, може, й лукавий,
За щастя без міри, за муку без міри,
За те, що ти, може, - лиш вицвіт уяви?

Перечитуючи ліричні вірші В. Сосюри і М. Рильського, ми бачимо, яке багатство барв, почуттів несуть вони в собі. Здається, що відкривається чудовий світ, де немає місця зраді, образам, адже кохання йде поряд з вірністю, і закохані не забувають один одного, хоч проходить багато років, хоч вони і не разом. Разом з ліричним героєм віриш, що кохання не вмирає, і десь в глибині серця є маленький куточок, де живе згадка про хвилини, проведені з коханими.