Серед натхненних співаків краси нашій любій Україні невгасимим сяйвом палахкотить ім’я талановитого поета XX століття Володимира Сосюри. М’який лірик, він піднімався до висот подвижницька самопожертви заради блага рідного краю. Образ Вітчизни незмінно окриляв його фантазію і уяву, підштовхував на створення поезії, пронизаної палкої синової любов’ю до України. Вся вона сприймається як одкровення справжнього патріота і громадянина, вселяють віру в гідне майбутнє своєї Батьківщини. Свіжістю, світлою радістю, весняними надіями віє від поеми Сосюри «Солов’їні дали». Художник щасливий, що живе в одному ритмі з народом, служить йому щирим словом і чесним справою. Його серце б’ється в грудях «молодо і дзвінко», і поет радісно сповіщає всіх:

Край ти мій, край, Краще тебе я в житті не знаю!
Краще не знаю, дали мої сині,
Як весну зустрічати на моїй України.

Але Сосюра - не тільки мудрий оспівувача солов’їних світанків і високого українського неба. Він - активний патріот культури рідного краю, а тому прагне переконати всіх і вся про чудодійною силою мови своєї Вітчизни. Про це йдеться в поемі «Як не любити рідну мову». Вона написана динамічно і експресивно. Викарбувані рядки звучать афористично: «… мова це душа народу, народ без мови - не народ». Про нього, «зброю ідеї», художник пристрасно розповідає у вірші «Про мову мій». Твір не тільки прославляє «життя духовною основу», а й показує, наскільки вона потрібна всім нам, наскільки дорога, незбагненна і незабутня. Завершується ж поема безкомпромісним висновком:

O Про мову українську! .. Хто любить його, той любить мою Україну.

І все ж таки справжній апогей патріотичного почуття поета - у вірші «Любіть Україну». Цікава і трагічна історія виходу у світ цього твору; спочатку буйне схвалення з боку читачів і критики, потім, після статті в газеті «Правда» від 2 липня 1951 року, - шквал злих нападок, шельмування на різноманітних пленумах, зборах, негативні відгуки про вірш в пресі та по радіо. А причина цьому - звинувачення поета в націоналізмі, у відступі від комуністичних догм.

Коли ж буря вщухла, перед заспокоєної громадськістю виникає вірш-діамант найчистішої води, справжня перлина, добута рукою майстра з літературних глибин. Уважна, трепетна, лагідна поезія світиться променистої красою, подарованої мистецтвом талановитого митця. Поет закохано малює солнценосний образ дорогий Вітчизни, вибудовує його з дрібних деталей, помічених захопленим поглядом: з вітру, з травинки, з квітки. І робить це так майстерно, що вона виникає в уяві читачів об’ємно і вражаюче яскраво. Тому численні заклики поета щирі, мудрі і прості: Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливий і в радості мить, любіть у годину негоди! ..

Милуємося ми такою картиною, і трепетні почуття огортають нас, серце очікуваннями повниться. Навесні від глибокого сну прокидається природа, а разом з нею і в людській душі розтане панцир льоду і тягнеться до любові, до взаємності.