В. Сосюра — поет-лірик. Його твори вражають витонченістю почуттів, які сповнюють серце автора і передаються читачеві. Ще недавно він жив серед нас, любив свій народ, рідну Вітчизну, оспівував їх у віршах і поемах, які залишив нам як найцінніший скарб.
Згадаєш В. Сосюру — і відразу постає в уяві цвітіння садів, «солодкий дух акацій», «васильки у полі» і вся наша вишнева, запашна, «усміхнена Україна». її він любив безмежно, оспівував протягом усієї своєї поетичної творчості.
Любов до «золотокосої України» викликала ненависть до її ворогів.
У ранніх своїх творах поет більше говорить про природу України, краю, де «з вітром шепочуть квіти», «гори мовчать над Дніпром», де сонце і пісня вгорі («Україна»).
Трохи повніше розкриває автор свої патріотичні почуття у вірші «Батьківщина». Тут уже Вітчизна зоряна — це і «дні робочі», і «літаки вгорі», і «дим заводів, гуркіт тракторів». Справді, «і дим вітчизни нам солодкий і приємний».
Не забуває В. Сосюра і героїчне минуле України. Як згадка про завзятих запорожців, їх вільнолюбивий дух, звучать рядки із вірша «Україна». Дзвін шабель, пісні, походи, воля соколина, тихі зорі, ясні води — така Україна. Поету однаково дорогі і Донбас, де пройшло його дитинство, і Львів сонцебризний, і Київ над Дніпром-Славутою. І як боляче йому, коли його Вітчизну плюндрує ворог і земля од крові стає, як мідь, коли «коханий Київ» під хижим чоботом фашиста лежить.
Але митець не впадає у відчай. Вже у 1941 році в поезії «Далеко там» він висловлює тверду впевненість, що «знов задзвенить піснями Київ», коли ми проженем «прокляття зміїв» з української землі, яка тепер, неначе рана. Знову, як троянда, розцвіте Україна мати.
І якою ж була радість В. Сосюри, коли Україну було звільнено, коли він вернувся в Київ (1944 р.). Він пише твір, в якому найповніше розкриває свої синівські почуття до багатостраждальної матері. Це «Любіть Україну» — вірш, який приніс поету і славу, і біль, і переслідування. Почалося все зі статті у «Правді», в якій на автора посипалися такі обвинувачення, про які він і подумати не міг: він і «правду життя спотворив», і «хтозна-яку Україну оспівує», і до націоналізму скотився. Вслід за «Правдою» шельмувати поета поспі- шили й інші газети й журнали, а там різні засідання, збори, постанови. О, скільки витерпів поет! Скільки здоров'я забрало в нього це гоніння!
Що ж так не сподобалося командній лізі Сталіна-Берії-Кагановича?
Може, й справді вірш не такий, як треба? Ні. «Любіть Україну» — поезія прекрасна, це сердечне слово поета-патріота, мовлене в годину визволення української землі. Поет ніби в душу кожного з нас заглянув. Як хвилююче звучать рядки:

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Бо вона єдина в світі в зорях, у співах солов'їних, у тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україна не сама, вона в мирі й злагоді живе із братніми народами.
Особливо тепло й зворушливо звертається поет до молоді. Юнакові радить віддати Вітчизні і сльози, і сміх, і все до загину, бо «не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну».
Дівчину автор застерігає, що коханий любить не захоче її, коли вона не любитиме Україну. Завершується поезія палким закликом:

Всім серцем любіть Україну свою, —
І вічні ми будемо з нею.

Як добре, що не треба більше боятися висловлювати свої почуття любові до України, як добре, що чиста і ясна, мов сонце, поезія Сосюри живе й промовляє до наших сердець: «Любіть Україну!»
Поет не злякався переслідувань. Він і далі освідчується неньці Україні з синівській любові. Про це говорить і риторичне питання («Я Сумською іду»):

Україно, моя Україно,
де на світі я кращу
й ріднішу за тебе знайду?

І запевняє поет: «...я любити тебе не покину, Батьківщино безсмертна моя».
З якою любов'ю поет описує милий його серцю Донбас у вірші «Як передать, Донбас, твою-красу і силу» і прекрасну «осінь у Карпатах, де пам'ять Довбуша іще жива». Бо все це — Україна.
Поет розуміє, що «безсмертя достойний лиш той на землі, хто любить свою Батьківщину». Тому він так хвилююче звертається до Вітчизни:

Край мій,
І коли мене уже не буде, —
про пісні мої ти не забудь!

Такий він був, поет Володимир Сосюра. Не про себе, про Вітчизну, про нас думав до останньої хвилини життя. Спасибі, поете, що не тільки свою, а й нашу любов до України виспівав ти у своїй прекрасній поезії.