Розглядаю зображення письменника на фото різних років і звертаю увагу на одну деталь: він ніде, навіть на юнацьких фото, не зображений усміхненим. А його герої сміються. І читач, перечитуючи його твори, теж сміється. Ось як буває... Пригадується ще один сумний факт його біографії: він помер старенькім дідусем у маленькій кімнаті, самотнім і нікому не потрібним. От що таке доля.

У такому разі сумно замислюєшся над долею письменника взагалі. Як ми любимо шанувати письменників після їх смерті! От саме після смерті, а не за життя. І чим більше часу минає, тим більше шануємо і говоримо красиві слова про його вклад у розвиток літератури. І зовсім не переймаємося тим, що, можливо, цій талановитій людині не було кому подати кухлика води, принести шматочок хліба або хоча б закрити очі. Це наше лицемірство? Наша черствість? Як зіставляти вивчення творів письменника з його особистістю? На мою думку, ми робимо велику помилку, коли на рівні хронологічної інформації оцінюємо того чи іншого письменника, і зовсім не звертаємо особливої уваги на те, як жилося йому, як велося, чи мав він друзів, родичів. А якщо ні, то чому. От я і запитую себе, як сталося, що Іван Семенович був самотнім? Чому нікого не було поруч? Мабуть, є якісь пояснення. Але мене вони не влаштовують. Тому що, напевне, кожен письменник (людина, яка вклала душу й серце у свої твори, щоб достукатися, докричатися до своїх сучасників) потребує поваги й пошанування не лише на рівні літературно-критичних статей, але й дієвої підтримки і поваги. У цьому сенсі життя Івана Семеновича Нечуя-Левицького є показовим.

Пригадуються його описи пейзажів з різних творів, зокрема з "Кайдашевої сім'ї". Яка чутлива, ніжна і вразлива душа ховалася за цим суворим і неусміхненим виразом обличчя! Як тонко й талановито він міг помічати деталі в характерах своїх героїв! А вони ж такі різні. Наприклад, образ бунтівливого і водночас шляхетного Миколи Джері та дріб'язкових і зовсім позбавлених благородства Лавріна, Карпа чи старого Кайдаша. А такий проникливий опис внутрішнього світу жіночих персонажів, як Нимидора з "Миколи Джері" чи Мотря або Мелашка з "Кайдашевої сім'ї"! Це ж такі реальні і такі несхожі між собою образи, але як уміло їх подав письменник. Він жив серед своїх героїв, переживав усі складні й тяжкі події їхнього життя, а в своєму житті лишався самотнім.

Та все ж, на мою думку, він обрав єдино правильний шлях спілкування з навколишнім реальним світом на майбутнє - це спілкування через свої твори, через своїх героїв. І, мабуть, не переймався тим, як і коли оцінить його наступне покоління, він просто виконував свою місію: жив, писав і творив для людей.