Іван Нечуй-Левицький — один з класиків української літератури, чиї твори, на жаль, у наш час не користуються популярністю у широкого загалу. І, мабуть, багато втрачає наш сучасник, відмовившись від цих сторінок, сповнених соковитих барв українського слова, творів, герої яких — справжні представники нашого народу, чисті душею, палаючі пристрастями. Іван Франко так писав про Нечуя, назвавши його артистом зору, колосальним всеобіймаючим оком Україні: "Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх з незрівнянною точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само".

Повість І. Нечуя-Левицького стала справжньою енциклопедією народознавства, подавши читачеві народні характери на природному для них тлі. Таким чином, письменник послідовно втілював ті завдання української літератури, які сам визначив у своїй критичній статті: "Тепер ми хочемо мати свою українську літературу, бо вона потрібна для просвіти народу і має право розвиватися, як всяка література на світі, по таких самих законах, — на основі потреби розвивати свої власні особності, які лежать глибоко в природі нашого народу, які показує наша національна психологія, психологічна будівля українського духу, особливості української фантазії, серця, розуму, щиро українського гумору, сміху, про котрого вже знає наука, знають люди. Наша література виросла на підставі народних дум, пісень, і буде рости, і має право рости все вгору та вшир, доки не покаже миру — не хто інший, лиш вона ж сама".

Нечуй-Левицький традиційно починає свої твори панорамним оглядом місця подій, який виконує функцію експозиції: "Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах".

Народні характери постають у творі в усій своїй багатогранній глибині та суперечності. Тут немає вже одновимірності та одноплощинності характерів, як ми зустрічаємо у Квітки-Основ’яненка та деяких інших сентименталістів. Ні, герої Нечуя-Левицького — живі складні характери.

Ось, наприклад, на початку повісті ми знайомимося з Карпом та Лавріном, синами Омелька Кайдаша, і вже з короткої характеристики розуміємо різницю їхніх характерів: "Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартівливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів". І мріють хлопці зустріти зовсім різних дівчат. Так, Карпо говорить: "Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку". І таку дівчину він зустрічає, сватає. Мотря й справді має запальний характер, непримиренну вдачу, що й позначається на її поведінці в родині. Лаврін же хоче зустріти таку дівчину: "Коли я буду вибирати собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо". І Мелашка цілком виправдовує сподівання парубка.

Отже, Карпо і Лаврін представляють собою зовсім різні типи народних характерів. Один — запальний, але повільний в дії, похмурий, небагатослівний. Інший — ніжний та лагідний, балакучий і веселий, але нерішучий.

Неоднозначними є також характери Омелька Кайдаша та Кайдашихи. Так, старого Кайдаша роздирають зовсім протирічні прагнення. З одного боку, він дуже богомільний і шанує церковні свята, а також святу неділю. А з другого боку, він постійно заглядає в чарку і через це ніколи не знає спокою Кайдашиха, будучи натурою досить егоїстичною, усе ж інколи проявляє людські почуття. Так, вона турбується про Мелашку, яка втекла під час прощі до Києва, і потім проникається до неї якоюсь майже материнською любов'ю.

Характери героїв "Кайдашевоі сім'ї" подані в розвитку. Так, ми спостерігаємо метаморфози, які відбуваються з Мелашкою та Лавріном. На початку повісті це лагідні, замріяні поетичні натури, а потім родинний конфлікт настільки затягає їх, що вони перетворюються на таких же запеклих та завзятих до сварки, як і Мотря та Кайдашиха: "Лаврін та Мелашка побачили кров і розлютувались. Вони кинулись оборонять матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю і пхнув Лавріна. Лаврін ударився об мисник. Три полумиски, захищені Лавріном од наглої смерті, посипались йому на голову".

Отже, в повісті "Кайдашева сім'я" Нечуя-Левицького ми, з одного боку, спостерігаємо широку картину народного побуту з любовним зображенням етнографічних деталей, особливостей та подробиць селянського життя, а з другого боку, поступове руйнування патріархального способу життя. Ми бачимо, як нівелюється традиційна роль батька в родині. Ніхто з синів не поважає старого Кайдаша. І хоч він, звичайно, не дуже-то заслуговує на повагу, але все ж таки це батько.

З тонким гумором письменник розкриває притаманну українському селянинові пасивність у вирішенні важливих для нього самого життєвих питань. Так, усе село потерпає через "каторжну гору", на якій ламається не одна вісь на возі. І показовою є розмова про цю проблему в шинку. Селяни смакують "трагічність" цієї проблеми, скаржаться на постійні збитки, і, здається, ось-ось буде прийняте рішення, та нічого не відбувається. Як кажуть, віз і нині там, бо селяни радше будуть обговорювати свою проблему як філософську, аби тільки нічого не робити. Тут сміх Нечуя-Левицького зрідні гоголівському в усій глибині викриття ним потворних явищ дійсності.

Таким чином, люблячи зображуваних ним людей, любовно оглядаючи їхнє життя, письменник все ж спроможний піднятися над слабкістю своєї любові, посміятися над потворними явищами. Він, немов вправний хірург, бажає видалити соціальну пухлину, поки вона не зруйнувала цілий народ. Отже, я вважаю, що повість Нечуя-Левицького — це не просто етнографічний замальовок, це глибоко психологічний і викривальний твір.