І. Нечуй-Левицький любив рідний народ, бажав служити його культурі" берегти й розвивати його мову. З цим були пов'язані численні життєві складності письменника: поліцейський нагляд, неприхильність начальства, злидні, самотність.

У 1885 р. він вийшов у відставку і цілком присвятив життя літературній діяльності. З урахуванням того, що тоді продовжував діяти Емський указ, який обмежував права української мови і літератури, можемо уявити, наскільки складно було цій великій людині долати життєві труднощі.

Між тим з-під його пера виходять блискучі соціально-побутові повісті: протест проти кріпацтва звучить у "Миколі Джері", життя представників найманої праці — заробітчан зображено у повісті "Бурлачка", життя "вищих верств української громади" — інтелігенції відображено у романі "Хмари". Важливе місце у творчій спадщині займає повість "Кайдашева сім'я". Назва твору є промовистою — увага письменника зосереджена на сім'ї. Сім'я — це та малесенька цеглинка, без якої не була б можлива висотна будова всього суспільства. Таким чином, аналізуючи життя однієї окремої родини, можна в уяві скласти картину життя усього суспільства з його болючими проблемами.

Отже, недалеко від Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулося село Семигори. Таких сіл багато на нашій землі. Семигори не відрізнялися нічим: у довгому яру рядками блищали ставочки, зеленіли левади. Греблі були обсаджені столітніми вербами. Два рядки білих хат попід горами біліли, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіли густі старі садки. Пейзаж, який майже із фотографічною точністю відтворює український ландшафт, настроює читача на відповідне сприймання зобралсених далі подій.

Саме у Семигорах живе родина Омелька Кайдаша. Сам Омелько — добрий стельмах, чиє життя було сповнене важкої праці. Його дружина Маруся довгий час куховарила у панів. Сини Карно та Лаврін уже думають про одруження, "перебирають" усіх дівчат на селі, шукаючи ту єдину, свою долю.

Письменник докладно зупиняється на портретній характеристиці кожного персонажа, адже це не просто портретний зарис.

Зовнішність людини найчастіше дуже прозоро говорить про її спосіб життя. Омелько зображений під час роботи — це найголовніша його характеристика: "широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки". Письменник змальовує художній образ на основі контрасту. Світле і темне: "одного літнього дня", "густа тінь здається чорною", "здорові загорілі жилаві руки", "широке сухорляве й бліде лице", "сухий високий лоб", "густі дрібні зморшки" та "Кайдаш у білій сорочці", "бліде лице", "волосся, як пух, блищало сивиною".

Контрастно змальовані і сини Кайдаша, Карпо та Лаврін. Карпо: широкий в плечах, бліде лице, тонкі губи, що мали в собі щось неласкаве, гострі темні сердиті очі. Лаврін: рум'яне лице; веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво; тонкі брови, русяві дрібні кучері, тонкий ніс, рум'яні губи. Із хлопцями ми знайомимося, коли між ними відбувається дуже важлива суперечка: кожен з них шукає собі пару.

Карпо знехотя повідомляє, що він посватає, хто трапиться. Лаврін жартує, перебираючи всіх знайомих у селі дівчат: Палажку з бро-вами-шнурочками; доладну, як писанка, Хіврю; тиху, як телиця, Вівдю; гомінку Химку; повновиду Оленку; тоненьку, ніби очеретина, Одарку. Нарешті вони приходять до свого ідеалу. Ідеал Лавріна: "коли я буду обирати собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо". Ідеал Карпа: "Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку".

Через деякий час усе відбувається, як належить: залицяння, сватання, весілля. Мотря вже в хаті Кайдашів. І починається нове життя, сповнене постійних сварок, образ, навіть бійок. Мотря працьовита, але, як і кожен українець, надто любить свою свободу. Вона не погоджується на умови свекрухи стати наймичкою.

Поступово кожна з сімей приходить до висновку, що причина постійних конфліктів полягає в тому, що кожен з них бажає бути хазяїном. Мотря захищає своє мотовило, свій горщик, свою худобу, своє поле, водночас і свекруха робить те саме. Омелько змушений поставити Карпові окрему хату. У цей же час Лаврін знаходить у сусідньому селі собі пару — красуню Мелашку. Лаврін вирізняється за своїм характером серед інших персонажів. Він мав добре серце, лагідну вдачу, чуйну душу. Такою ж була і Мелашка. Спочатку Лаврін намагається жартома припинити суперечки у сім'ї. Серцем своїм відчуває — потрібно жити у злагоді, любити людей. Йому байдуже, що Мелашка з бідної сім'ї. Він щиро кохає її, називає своїм "ясним сонечком".

Проте Кайдашиха не збирається змінювати свою стратегію поведінки. Із приходом у хату нової невістки історія повторюється. Спочатку Мелашка ніби й не бачила, як п'яний свекор лаявся зі свекрухою, а свекруха обсипала її неласкавими словами. Якщо з першою невісткою із заможної родини попервах Кайдашиха розмовляла солодкими медовими словами, то другу невістку одразу почастувала полином. Тиха, безвідмовна і дуже делікатна, Мелашка не може дати відсіч, як Мотря. Для себе вона знаходить єдиний вихід — покинути неласкаву родину й коханого чоловіка. Вона іде на прощу до Києва й залишається там.

Яка ситуація склалася в родині Кайдашів? По суті, джерелом ненависті були не тільки і не стільки речі матеріальні, як-от чиясь курка, чиєсь поле, сад тощо. Кожен у родині жив своїм життям, кожен захищав свої власні інтереси. Молоді — своє право залишатися незалежними від волі батьків. Батьки — своє право отримати винагороду за те, що віддали синам кращі роки життя. Але не було спільних інтересів, спільної мети.

Лаврін кохав Мелашку, мати кохала свого сина і бачила його тугу. Тому кожен, переслідуючи свою мету, пішов у пошуках втікачки. Мелашка повернулася додому, але ситуація в родині з того часу не змінилася. Ворожнеча розгорілася з новою силою. Тепер ворогували сім'ями: Карпо з Мотрею з одного боку, Лаврін з Мелашкою — з іншого. Веселий і жартівливий на початку повісті Лаврін стає таким же сварливим і грубим, як Карпо, в кінці твору.

Привертає увагу манера, яку обрав І. Нечуй-Левицький. По-перше, він зображує події буденні. По-друге, письменник висміює вчинки та дії героїв, навіть ті, які характеризувалися надзвичайною жорстокістю.

Показовою в цьому плані є сцена, яка починається із заперечного паралелізму, характерного для усної народної творчості. Це був гумористичний прийом: адже у фольклорі найчастіше зображувалися серйозні події, возвеличувалися герої. А тут відбувалася бійка між Кайдашами: "Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти".

Дві родини, як чорні хмари, наближалися одна до другої. Ця сцена стає апофеозом родинної жорстокості та родинного безглуздя. З болем дивишся на героїв, які втрачають людяність, душу, втрачають себе.

Конфлікт за грушу, як ми пам'ятаємо, закінчився тільки завдяки тому, що зник сам предмет суперечки —стара груша всохла. Цей фінал не звучить як реальна кінцівка, ніби передбачає продовження. Можливо, після старої груші Кайдаші будуть боротися за щось інше, але так ніколи й не припинять своїх лайок.