Надвечірня година... Заспокоюється гамірливе місто, готується відпочивати... Не знає втоми лише вітер-пустунець, що лагідними доторками все пестить обличчя перехожих. Серед них — і його давній знайомий, невисокий на зріст дідусь із ціпком у руках, який у вечірні години дрібними кроками, помаленьку виходить на прогулянку. Багато киян, зустрівши цю літню людину на Хрещатику чи схилах Дніпра, упізнавали у ній письменника Нечуя-Левицького. "Я був радий, — розповідав письменник, — що мені ввечері можна буде піти за Михайлівський монастир і посидіти на чистому повітрі цілий вечір на Володимирській горі, де я теперечки звичайно щовечора сиджу, одпочиваю і милуюсь широким простором за Дніпром..."

Про що мріяв тоді, що переживав і згадував художник слова? Може, рідне Надросся, яке надихало й підтримувало все життя, чи роки, проведені у Богуславському духовному училищі, де жорстоко карали тих, хто розмовляв українською, — "за мужичі слова" і "за сквернословіє"? А може, виринало з пам'яті навчання в семінарії, коли вперше — і назавжди — зрозумів, що справжнє його покликання — література? Чи робота над творами, вчителювання? Думки, думки... Хто передбачить ваш плин? Як чарівні нитки, з'єднуєте ви минуле, теперішнє, майбутнє; несете, піднімаєте на сильних крилах аж до сонця й зірок, звідки відкривається блакитно-зелений лик планети. Є на ній край, де "блищать рядками ставочки в очеретах ...зеленіють левади ...на високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, укрите хвилями". І так хочеться немолодому вже письменникові, авторові більше ніж п'ятдесяти творів, побачити свою Україну такою ж щасливою, як і прекрасною! Заради цього й працював усе життя, шукав, відкривав нове, допомагав людям ставати кращими.

Мабуть, навряд чи знайдеться українець, котрий не чув про повість "Кайдашева сім'я". Надрукована 1879 року, вона одразу ж була названа епопеєю життя українського села в перші десятиріччя після реформи 1861 р. У творі замальовується побут селянської сім'ї після скасування кріпацтва.

Кращі риси простих людей не закривали від спостережливого ока письменника того, що було породжене соціальною дійсністю пореформеної доби. Скільки горя, нікчемності, гидоти навколо! Борсаються люди в нужді, не знаходять виходу. Чим допомогти, що зробити? Вихід І. Нечуй-Левицький бачить в одному — виставити напоказ усе темне, дрібне, нікчемне. Не приховувати, а висміяти! Хай це буде сміх гіркий, невеселий. Сміх-крізь сльози. Але він розбудить людей, примусить замислитися над своїм життям і врешті допоможе очиститися їхнім душам від скверни егоїзму, грубості, зажерливості.

Усі потаємні думки, сподівання письменник укладає в образи Кайдашів — майстерно виписані типові індивідуальні характери. Один за одним проходять герої: Маруся, Омелько, Карпо і Лаврін, Мотря і Мелашка. Які колоритні постаті! Усі герої вродливі, а вчинки їх не прикрашають.

Повість починається описом місцевості, серед якої розкинулося рідне село Кайдашів. Краса природи, її різноманітність настроюють на ліричний лад, і ми, ще не познайомившись із героями, уявляємо їх романтиками, людьми, які можуть знайти поезію у своєму нелегкому житті. Але подальші сторінки повісті змушують нас змінити своє уявлення. Перед нами з'являються темні, стурбовані селяни, які у родинних сварках втрачають взаєморозуміння, повагу один до одного. Крім Марусі й Омелька Кайдашів, чиї долі зламало кріпацтво, з працьовитих, дбайливих і здібних людей перетворивши на обмежених, егоїстичних, знайомимося з представниками молодого покоління. Хоча Лаврін і Мелашка, Карпо і Мотря не зазнали страшної кріпаччини, формувалися у пореформених обставинах, вони, як і їхні батьки, не змогли розвинути кращі свої якості, не стали повноцінними людьми. Під впливом подій, які відбуваються у повісті, змінюються характери молодих Кайдашів, їх дружин.

Уже з розмови братів про дівчат видно, що Лаврін — ніжна людина, його думки сповнені солодкими мріями, а Карпо — грубий, суворий парубок. Його очі завжди сердиті, бліде лице має в собі щось неласкаве. "Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди, а його насуплене жовтувате лице не розвиднялось навіть тоді, як губи осміхалися".

Лаврін — зовсім інша людина. Його обличчя дихає молодістю, свіжістю, він любить жартувати, сміятися, ставиться ласкаво і привітно до людей. А як приваблює його мова — співуча, мелодійна, схожа на пісню, чого не скажеш про мову Карпа. Своє захоплення Мелашкою Лаврін висловлює так: "І де ти, краса, вродилася з твоїми шовковими бровами, коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе і там упіймаю". Лаврін покохав Мелашку з першого погляду. Ні бідність її, ні невдоволення матері невісткою не здолали чистоти і ніжності його кохання. Але у безперервних родинних сутичках поступово зникають поетичні риси вдачі Лавріна, краса, привабливість, черствіє душа, грубіє мова.

А Карпо... Мало того, що він і так був не дуже привітний, через нескінченні сварки стає грубішим усе більше і більше. Навіть доходить до того, що у нападі злості кидається на батька і кричить: "...задушу, іродова душе". Хоч він це, зробив, щоб захистити дружину, але від цього вчинок не стає більш, привабливим. Прагнення до власного матеріального достатку заглушує в Карпові родинні почуття і доводить до того, що він на очах у всього села женеться з дрючком за рідною матір'ю.

Лаврін не перечить матері навіть тоді, коли та чіплялася до Мелашки. У цьому випадку він постає перед нами як нерішуча людина, але з часом це проходить. І все змінюється на гірше. Від Лавріна вже можна почути і грубе слово, і лайку.

Щодо невісток Омелька Кайдаша, то й у їх характерах відбуваються зміни. Мотря виховувалася в заможній сім'ї, однак з молодості звикла до праці. Вона дуже горда, ні в чому не поступається їй. Як би Кайдашиха не хотіла, щоб невістка робила за неї, Мотря не підкорялася їй, показуючи свій твердий характер. Вона не проти виконувати всю роботу, але ж тільки для себе і Карпа. І тому мріє про свою хату і своє господарство. Жадібність Мотрі все зростає. Коли міряли землю поясом, щоб поділити її, Мотря переміряла город, щоб тільки їй більше було. Егоїстична, лайлива, скупа, вона була недобра й до Мелашки, ще більше зненавиділа людей, коли стала самостійною господаркою. У Мотрі, як і в Карпа, з'являються злість і жорстокість. Вона виколола свекрусі око, і їй навіть не жаль старої жінки. Мотря вважає, що через цей випадок їй буде жити спокійніше. Але ж це зовсім не так.

Поряд зі злою Мотрею автор показує Мелашку. Відчувається, наскільки симпатична йому ця героїня: її стан можна порівняти з тополею, красу — з червоною калиною, її мова, як і Лаврінова, — мелодійна, пісенна. Мелашка спокійна, добра, вона зростала у бідній сім'ї, де ставилися один до одного ласкаво. Тому, коли приходить у Кайдашеву сім'ю, у всьому підкоряється свекрусі. Лиха свекруха бачить, що молода невістка має м'яку вдачу, не може за себе постояти, як Мотря, і все більше кривдить, зневажає Мелашку. Не в змозі протистояти грубості, несправедливості, Лаврінова дружина часто плаче, із сумом згадуючи добру рідну домівку. І врешті вона не витримує. Свій протест проти жорстокості і чванства свекрухи вона виявляє в тому, що залишається в Києві, куди пішла на прощу.

У цьому руйнівному процесі протистояння Мелашка поступово втрачає свою душевну красу, привабливість, доброту. З ніжної й лагідної, м'якої, поступливої, вона все більше перетворюється на сварливу, дріб'язкову, егоїстичну. І цим стає схожою на інших членів родини, кожний з яких дбає лише про себе. Ніхто і ніщо не могло примирити цю сім'ю, І хоча після того, як засохла груша, у родині Кайдашів стало спокійно, ми відчуваємо, що це ненадовго, У гонитві за наживою, у постійній гризні за "моє", "твоє" люди, виховані в умовах тогочасного суспільства, інших інтересів і мати не можуть, підпорядковують їм усі свої дії, І це страшно. Якщо вже руйнується сім'я, діти піднімають руку на батьків, то яке ж майбутнє в суспільства?!

Творчість І. Нечуя-Левицького — це "розкрита книга", в якій читаємо . правду про тогочасне життя українського народу, це художня енциклопедія народного життя. "Ми не можемо не цінити в його творчості широке охоплення українського життя в різних його верствах і правдиве в цілому зображення цього життя, Нас не може не захоплювати глибока любов письменника до... живої краси, що розлита в природі, вловлюється в людях, у народній творчості, у великих творіннях мистецтва", — говорив академік О. І. Білецький. І це справді так.