Духовний світ людини. Він глибокий, багатогранний, не пізнаний до кінця. Чим він багатший, тим цікавіша людина, тим змістовніше й прекрасніше її життя.
На сторожі нашої духовності, нашої душевної чистоти стоять вічні oбереги, про які народ говорить: це загальнолюдські цінності. Мамина колискова, молитва до Бога, батьківське благословення, родинне вогнище — такий далеко не повний перелік тих скарбів, які очищають і ошляхетнюють нашу душу, оберігають її від скверни і прагматизму, користолюбства, зрадливості...

   «Тільки родина — як вічна зернина на невмирущому полі життя»

   — так співав незабутній Назарій Яремчук.

   Дійсно, все найвагоміше в житті пов'язане з родиною. Відчуття захищеності, душевного комфорту, впевненості, спокою — все це дає нам родина.
Пригадується роман І. Багряного «Тигролови», в якому так чудово змальована сім'я Сірків — українців, які вік за віком жили за законами своєї національної етики, високо цінували заповіді своїх предків. У цій родині панував культ любові для ближнього. Між батьками й дітьми існувала повна гармонія у взаєминах і поглядах на життя.
Герой роману Григорій Многогрішний, який силою обставин потрапив у те благословенне українське село на далекосхідній землі, відчув себе сином Сірка й Сірчихи і братом їхніх дітей — Грицька й Наталки.
Ця родина вилікувала змучену, втомлену, розтерзану жорстоким тоталітарним режимом душу Григорія Многогрішного, повернула йому віру в людей, в добро, в справедливість, у щасливе майбутнє...

   Оберегом нашої духовності є й материнська любов. Як зворушливо розповів про неї поет-пісняр А. Малишко у своїй безсмертній «Пісні про рушник», яку сьогодні називають народною.
Матуся, рідна ненька. її любов, її благословення оберігає душу дитини від скверни, застерігає від необдуманих вчинків, учить робити добро на землі, щоб воно поверталося до кожного любов'ю людей і життєвим благополуччям.
У романі Олеся Гончара «Собор» є прекрасні слова, сказані мудрим учителем:

   «Собори душ своїх бережіть. Собори душ!..»

   Цей заклик примушує кожного з нас замислитися над питанням: «Моя душа — це храм чи купа цегли?»
Роман «Собор» відкриває нам глибоку життєву мудрість: усі вчинки (і великі й незначні) народжуються в душі, благословляються у її соборі. Треба керуватися у всіх діях і вчинках вічним дороговказом — святинями собору своєї душі, яка мусить поклонятися споконвічним людським цінностям — духовним оберегам.