Ми ледве-ледве переступили поріг XXI сторіччя і є вже людьми третього тисячоліття від народження Христова. Але, на жаль, і в наш час ще не знищені дикунство, жорстокість, насильство. Виникає враження, що людина робить все, щоб не дожити до наступного століття. Нескінченні війни, викликані ними теракти поряд із прагненнями до миру та спокійного життя — ось, що характеризує наш час.

Кращі люди багатьох століть робили все, щоб майбутнє їх дітей було кращим, ніж їхнє життя, щоб були вони щасливі і вільні. Це яскраво видно, зокрема, на історії України. Багато років вона була підкорена Золотій

Орді, потім Литовському князівству і Речі Посполитій. Українці не мали не те що держави, але й нормальних умов життя. Вони знаходилися під тиском національним, бо їх націю вважали нацією мужиків, хлопів, під тиском економічним, бо були обкладені великими податками. Часом навіть їх життю загрожувала небезпека, бо шляхтич міг спокійно обікрасти селянина, знищити його будинок, навіть вбити, і йому за це нічого не було. Практично закон не охороняв українців. Звичайно, це не могло не призвести до вибуху, яким стала визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Але перемога нічого не змінила, бо Російська імперія, що мала бути союзником, виявилася найтяжчим ворогом. Більшість українців втратили і особисту свободу — стали кріпаками. Та прагнення до волі і щастя не згасало. І серед українців народжуються ті, хто вголос зміг заявити про права нації і людини. Таким був Т. Г. Шевченко, якого справедливо називають пророком і Кобзарем. Та й інші письменники і поети того часу не могли миритися із неволею, у якій перебував їх народ багато століть.

Революція лише деякий час сприяла швидкому національному відродженню, але репресії, голодомор зруйнували її надовго. І от нарешті ми маємо демократичну державу, в якій повинні гарантуватися нормальні умови для розвитку, життєдіяльності кожного. Але чи насправді це так? Люди не отримують зарплатню та пенсії, навчання у вищих навчальних закладах дорожчає, про середню зарплату, яку мають громадяни західноєвропейських країн, нам залишається тільки мріяти, то тут, то там не дотримуються закони.

Правда, добре, що ми не втручалися досі в жодну війну, але для мирної країни маємо, мені здається, занадто багато людських жертв, бо постійно трапляються аварії, особливо на шахтах.

Отже, ми продовжуємо йти дорогою до тієї мети, що поставили наші прадіди — до людського щастя і волі. Чи довго нам ще йти і чи ближче ми до неї — невідомо. Але багато чого залежить від зростаючого покоління, яким є ми. Можливо, нам вдасться щось змінити на краще в теперешній ситуації.