Принцип динамічної рівноваги процесів екстремалізації і нормалізації масової політичної свідомості та поведінки означає наявність двох постійних, протилежних за своєю суттю, але взаємозумовлюваних тенденцій у розвитку масових настроїв. Ці настрої перебувають у стані змін і коливань, що виявляються в посиленні, загостренні крайніх, категоричних, безкомпромісних думок, поглядів, постав, які особливо сильно відрізняються від загальноприйнятих, найбільш поширених, усталених.

Такі специфічні настрої виникають і формуються як своєрідна соціально-психологічна відповідь на проблеми й недоладності суспільного розвитку, що їх так чи так повністю уникнути неможливо. Тому ці процеси є неминучими і притаманними будь-якому суспільству, на кожному етапі його розвитку. Різниця тут полягає в конкретному змісті відхильних явищ та їх інтенсивності.

Оскільки далеко не всі суперечності суспільного розвитку дістають урешті-решт розв'язання, процеси екстремалізації масової свідомості мали б неминуче досягати максимального ступеня вираженості та спричиняти масові руйнівні ексцеси. Здебільшого, однак, до цього справа не доходить, і насамперед через те, що водночас у суспільстві їм протидіють тенденції нормалізації масової свідомості. Вони, ці тенденції, спонукають основну масу громадян посідати всереднені або близькі до них, помірні й помірковані позиції.

Індивідуальні та групові механізми такого політико-психологічного всереднення бувають дуже різними або, радше, являють собою складні поєднання вельми різноманітних механізмів.

Як це звичайно буває, виділити, виявити механізми нормалізації набагато важче, ніж механізми протилежного процесу — екстремалізації. Норма — це щось таке, що є саме собою зрозумілим, звичайним, усталеним і банальним. Нормальні явища індивідуальної, групової або масової психіки сприймаються як певна даність і здебільшого не привертають до себе уваги.

Інша річ, коли йдеться про ситуації й стани, що відхиляються від норми. Через такі відхилення екстремальні явища, що вибиваються поза усталене і загальноприйняте, мимоволі привертають увагу як обивательську, так і, більш свідомо, дослідницьку. Симптоми і механізми екстремалізації легше піддаються науковому аналізові, оскільки вони яскравіше виділяються на тлі поширеної, звичної норми.

Досить часто екстремалізація масової політичної свідомості може набирати вигляду поляризації ідейно-політичних поглядів. Проте поляризація має свої специфічні характеристики, через що її не слід ототожнювати з екстремалізацією.

По-перше, поляризація має означати обов'язкову наявність принаймні двох протистоячих соціальних груп, представники яких із тих чи тих принципових питань займають діаметрально протилежні позиції. Натомість екстремалізація може виявлятися у зсуві масових настроїв лише в один бік, хоча наявності носіїв протилежних поглядів, бодай невеликою кількістю, практично ніколи не можна виключати.

По-друге, поляризація теоретично є можливою в рамках масової норми, коли існуючі настрої поділяють суспільство на дві частини, але при цьому не виштовхують більш-менш значних груп за межі нормального стану. На практиці ж масштабна поляризація масової свідомості по суті неминуче призводить до утворення екстремістськи настроєних груп громадян, готових заради обстоювання певної ідеї на неадекватно радикальні дії.

Екстремалізація масової політичної свідомості може виявлятися як у формі цілеспрямованої політичної діяльності організованих груп населення, так і у вигляді так званої протестної поведінки. Характерними прикладами останньої можуть бути, зокрема, такі типові зразки електоральної поведінки, коли виборці ухиляються від участі в голосуванні, укидають незаповнені бюлетені або викреслюють усі запропоновані кандидатури. При цьому порівняно вищу схильність до протестної поведінки виявляють звичайно ті верстви населення та окремі громадяни, у яких сильніше виражено властивості люмпенської психології.

Видається слушним зазначити, що на співвідношення процесів екстремалізації і нормалізації, на ступінь вираженості протестної поведінки і люмпенських настроїв у суспільстві великим (чи не вирішальним) чином впливає взаємодія свідомого і несвідомого. При цьому посилення впливів несвідомих компонентів масової політичної свідомості, її ірраціоналізація призводять до наростання екстремістських, протестних і люмпенських настанов. А такий результат своєю чергою посилює значення несвідомого в політичній сфері, підсичує його. Політичне несвідоме надає екстремістській поведінці ще більшої емоційної напруженості та імпульсивності, істотно утруднює її евентуальну нормалізацію. Коли ж ідеться про поведінку центристську або, радше, аполітичну, то тут вплив несвідомого дає ніби протилежний ефект, зумовлюючи в частини її суб'єктів підвищену пасивність, байдужість, знеохочення, але водночас збільшує загрозу потенційного вибуху — екстремалізації.

Люмпенські настрої, таким чином, можуть виявлятися, хоча й по-різному, на всьому діапазоні політичного спектра суспільства — від крайнього правого до крайнього лівого крила. А в загальній люмпенізації якраз і таїться найбільша небезпека швидкої екстремалізації масової політичної свідомості, що майже неминуче вестиме до соціального вибуху.

Складна економічна ситуація в Україні та інших пострадянських країнах сприяє посиленню такої небезпеки. З огляду на це винятково актуальним є своєчасне виявлення ознак виникнення та наростання соціально-психологічної напруженості в громадсько-політичній сфері.

Як зазначалося вище, нашими дослідженнями встановлено, що одним із невід'ємних психологічних атрибутів соціально-психологічної напруженості є підвищений рівень тривожності у її суб'єктів — індивідуальних та соціальних. Напруженість і тривожність перебувають між собою в тісному взаємозв'язку, і їм обом притаманне більш або менш виразне переважання несвідомого радикалу. Проте не досить зрозуміло, яка з цих двох характеристик є первинною, провідною, а яка — вторинною і більш залежною.

Можна припустити, що їхні ролі міняються залежно від рівня, на якому вони проявляються та аналізуються. Відтак на індивідуальному рівні визначальною є тривожність, а на соціальному домінує напруженість. Очевидно, існує ще один — проміжний — рівень безпосередньо міжособистісних стосунків, де мають місце обидва ці стани, причому як в індивідуально-, так і в соціально-психологічному варіантах.

Вивчення залежності між такими індивідуально-психологічними особливостями, як тривожність та схильність до хвилювання, і політичними преференціями громадян показало, що особи з підвищеним рівнем тривожності та емоційної схвильованості частіше виявляють нахили до зайняття крайніх позицій у політичних питаннях. Причому така закономірність діє на обох полюсах політичного спектра.

Ще один сутнісний зв'язок між психологічними якостями і політичними поглядами зафіксовано при дослідженні мотивів вступу громадян до політичних партій. З'ясовано, наприклад, що мотиви членів партій правої орієнтації є назагал сильнішими, інтенсивнішими, виразнішими порівняно з членами партій центристських.

Можна, отже, виснувати, що інтенсивність, навіть певна напруженість психічного життя спонукають особу (у разі, коли йдеться про активність у політичній сфері) до виявлення відносно чіткіших, заакцентованіших, визначеніших, ніж звичайно, поглядів.

Нами також установлено, що точність прогнозу тенденцій розвитку масових політичних настроїв є вищою в експертів, які самі посідають помірковані політичні позиції, і знижується в тих, чиї погляди відхиляються від центристських управо або вліво. Особи, яким притаманні більш-менш урівноважені, центристські або близькі до них погляди, виявляють назагал кращу здатність оцінювати політичні та політико-психологічні явища, у політично значущих ситуаціях демонструють адекватнішу поведінку, ніж громадяни, що тяжіють до крайніх політичних позицій. Таким чином, вплив процесів екстремалізації виявляється не лише на масовому рівні, а й у специфічному заломленні через індивідуальні особливості.

З огляду на це видається слушним звернути увагу на таку собі психологічну привабливість посідання крайніх політико-ідеологічних позицій. Центризм, схильність до порозумінь і компромісів, з одного боку, передбачають здатність особи або групи до рефлексії, до різнобічної, децентрованої оцінки подій, уміння дивитися на проблему очима опонента (що сукупно вимагає доволі високого інтелектуального рівня), з іншого — призводять до постійних вагань і сумнівів, до певного балансування між різними можливими підходами, для чого необхідною є психічна врівноваженість і стабільність.

Відтак передумовою ідеологічного центризму є високий (достатній) рівень психологічного — інтелектуального та емоційного — розвитку. Це вельми нелегко — постійно зважувати всі обставини, аналізувати нюанси, поступатися, навіть частково, власними засадами й переконаннями. Легше натомість заздалегідь зайняти певну позицію — просту і зрозумілу (а такою зазвичай буває позиція крайня, екстремістська) і через призму відповідних постулатів оцінювати всі події та ситуації.

Наприклад, як пише Г.Дилігенський, коґнітивне джерело фашистського та будь-якого етноцентричного світогляду полягає в прагненні до максимально спрощеного, не вимагаючого знань і розумових зусиль бачення суспільного життя. Політичний екстремізм найчастіше будується на гіпертрофовано ірраціональних уявленнях і поведінці, а такий аґресивний ірраціоналізм звичайно є наслідком певної психічної меншвартості, неблагополуччя, що примушує особистість активно використовувати механізми психологічного захисту та міфічні форми свідомості. Емоційно переживані почуття самотності, беззахисності, тривожності є типовою безпосередньою передумовою політичного екстремізму [16].

Цілком очевидно, що такій спокусі легше піддаються особи більш або менш психологічно неповноцінні, уразливі, несамостійні. А поява відповідного "харизматичного" лідера з простими категоричними гаслами часто-густо діє як соціально-психологічний каталізатор, що гуртує таких громадян і штовхає на шлях політичного екстремізму.

Отже, із психологічного погляду політичний екстремізм — явище назагал неминуче і навіть, у певному розумінні, "нормальне". Неминуче, бо завжди, у будь-якому суспільстві знаходяться особи, які прагнуть компенсувати свої проблеми, реалізувати особистісні комплекси в антисуспільній активності в політико-ідеологічній сфері. (Зауважимо, що конкретні гасла і спрямованість такої активності можуть для самої особи не мати принципового значення. Важливо не те, якого кольору прапор, а те, що під цим прапором можна вільно "розкомплексуватися").

Це явище "нормальне", бо його брак, абсолютне й беззастережне домінування центристських настроїв раніше чи пізніше призведе до застою, до загального самозаспокоєння, а відтак і до занепаду. Занепадницькі ж тенденції знову породять екстремізм.

Тому в розвинутому, цивілізованому суспільстві, яке прагне захистити себе від екстремістських проявів, основні зусилля має бути скеровано не на покарання винуватців post factum, а на своєчасне виявлення "груп невдоволеності", на створення умов для адекватного задоволення їхніх потреб, а відтак на запобігання політичному екстремізмові.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1.Агеев В.С. Межгрупповое взаимодействие. — М., 1990.

2.Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

3.Банашак М., Форхольцер Й.Человек и власть. — М., 1973.

4.Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному олімпі. — К., 1993.

5.Васютинський В.О. Масова політична свідомість українського суспільства як об'єкт політико-психологічного вивчення // Наукові студії з політичної психології: Матеріали звітної наук. сесії Наук.-практ. центру політ. психології АПН України 25 — 26 січня 1995 р. — К., 1995. — С.9 — 22.

6.Галин И.А. Социальное самочувствие // Социологический справочник. — К., 1990. — С.352 — 353.

7.Ганзен В.А., Юрченко В.Н. Системный подход к анализу, описанию и экспериментальному исследованию психических состояний человека // Психические состояния (Экспериментальная и прикладная психология, вып.10). — Л., 1981. — С.5 — 16.

8.Гиддингс Ф. Основания социологии. — М., 1898.

9.Головаха Е.И., Бекешкина И.Э.,Небоженко В.С. Демократизация общества и развитие личности: От тоталитаризма к демократии. — К., 1992.

10.Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и современная практика. — К., 1994.

11.Гордон Л.А. Социальная адаптация в современных условиях // Социолог. исслед. — 1994. — N 8 — 9. — С.3 — 15.

12.Горшков М.К. Общественное мнение: История и современность. — М., 1988.

13.Гроф С. За пределами мозга. — М., 1993.

14.Грушин Б.А. Массовое сознание: Опыт определения и проблемы исследования. — М., 1987.

15.Давыдов А.А. Существует ли мера социальной гармонии? // Социолог. исслед. — 1988. — N 5. — С.72 — 73.

16.Дилигенский Г.Г. Социально-политическая психология: Учеб. пособие для высш. учеб.заведений. — М., 1996.

17.Дмитриев А.В., Степанов Е.И., Чумиков А.Н.Российский социум в 1995 году: конфликтологическая экспертиза (первое полугодие) // Социолог. исслед. — 1996. — N 1. — С.6 — 23.

18.Донченко Е.А. Социетальная психика. — К., 1994.

19.Дюркгейм Э. Социология. — М., 1995.

20.Иванов В. Политическая психология. — М., 1990.

21.Кирилюк Ф.М., Кремень Л.А., Ирхин Ю.В.Психология и политика: Учеб. пособие. — К., 1993.

22.Козлова О.М. Развитие идеологий и социальные конфликты //Социолог. исслед. — 1993. — N 4. — С.25 — 29.

23.Кола Д. Политические партии, государство // 50/50. Опыт словаря нового мышления. — М., 1989. — С.334 — 337.

24.Кондаш О. Хвилювання: страх перед випробуванням. — К., 1981.

25.Крамник В.В. Социально-психологический механизм политической власти. — Л., 1991.

26.Кули Ч. Социальная самость. Первичные группы // Американская социологическая мысль. — М., 1994. — С.316 — 335.

27.Кучеpів І., Бекешкіна І., Головаха Є., Макеєв С. Економічна свідомість населення Укpаїни і економічна пpосвіта. — К., 1996.

28.Лебон Г. Психология народов и масс. — СПб., 1995.

29.Любивый Я.В. Современное массовое сознание: динамика и тенденции развития. — К., 1993.