П л а н :

1. Вступ

2. Передові діячі перехідного періоду

3. Людина в центрі уваги епохи Відродження

4. Пауданська школа медицини

5. Андреас Везалій – представник Пауданської школи

6. Висновок

7. Використана література

У надрах феодалізму в цехових об'єднаннях купців та ре­місників поступово складався і зростав новий клас—буржуазія, для якого феодальний лад з його обмеженнями, пануванням в усіх галузях життя богослов'я і сухої схоластики в школах був тяжкими путами. Нові епохальні географічні відкриття, такі, як відкриття Америки Христофором Колумбом (1492 р.), мор­ського шляху до Індії Васко да Гамою (1498 р.), потреба в роз­витку й обслуговуванні нових видів добувної і обробної промис­ловості, ставили перед наукою і технікою все нові завдання.

Боротьба з феодалізмом, засиллям церкви відбувалася в різ­них країнах по-різному і в різні часи. Вихідним моментом усіх цих процесів був розвиток продуктивних сил. Найсприятливіші умови для переходу від феодалізму до капіталізму створилися в країнах Західної Європи. Ці держави не зазнали в минулому численних нападів, які спустошили країни Азії, Східної Європи, були розташовані близько до морських шляхів світової торгів­лі. Народи Русі захистили Захід від кочівників. Ці історичні обставини сприяли успішному розвиткові в Західній Європі ре­месел, зростанню міст і торгівлі. Зростання торговельних і про­мислових центрів супроводилось класовими конфліктами, селян­ськими війнами, повстаннями ремісників, які протягом XV— XVII ст. розхитували в цих країнах феодальний лад. Оскільки в середні віки єдиною ідеологією була релігія, то всі ці соціаль­ні рухи, спрямовані проти паралізуючого впливу церкви, оціню­вались як єресь.

Передові діячі перехідного періоду, борючись проти всесиль­ної офіційної церкви і схоластики, використали культурну спад­щину античної давнини, особливо античної Греції. Звідси — тер­мін Відродження (Ренесанс по-італійському II Кіпазсітепіо) — досить неточне позначення, що збереглося в науковій літерату­рі до наших днів. Насправді культура пізнього середньовіччя, що різко відрізнялася за історичними умовами свого виникнен­ня й формування від умов античного світу, ніяк не могла бути простим відтворенням античності. Однак діячі епохи були щиро впевнені, що переживають і здійснюють відродження. В галузі медицини Західна Європа прийняла крім спадщини античної ме­дицини також спадщину передової медицини народів Сходу, що стало відомим у Європі завдяки діяльності арабістів, перекла­дачів з арабської мови на латинську (Герарда Кремонського, Костянтина Африканського та ін.). Енгельс писав: «Це був най­більший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством, епоха, яка потребувала титанів і яка породила ти­танів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багато­сторонності і вченості . Але що особливо характерне для них, так це те, що вони майже всі живуть у самій гущі інтересів сво­го часу, беруть жваву участь у практичній боротьбі . Кабінетні вчені були тоді винятком .»

Культура пізнього середньовіччя — епохи Відродження — в центр уваги ставила людину. В цьому полягала основна від­мінність Studia humana —тодішнього гуманізму від Studia Divina — богослов'я. Положення відродженої античної філософії «пізнай самого себе» (gnoti se auton) тлумачилося як пізнання передусім фізичної природи людини. Анатомією займалися не тільки лікарі, а й люди, за родом діяльності далекі від медици­ни. Таким був геніальний художник Леонардо да Вінчі (1452— 1519), цей універсальний розум епохи: мислитель, технік, ана­том, видатний маляр. Леонардо да Вінчі разом з лікарем Торре з Павії протягом десятків років анатомував трупи і зробив ба­гато точних анатомічних зарисовок. На жаль, його анатомічні трактати стали широковідомі лише через 150 років після смерті автора і тому не мали впливу на прогрес анатомічної науки.

В Падуанському університеті було здійснено видатні дослі­дження з анатомії і фізіології людини. Ці дисципліни в ті часи ще не були відокремлені.

Протягом багатьох сторіч після Галена фактично нічого но­вого в анатомії не було відкрито. Церква суворо забороняла професорам-ченцям, які здебільшого були викладачами анато­мії, робити розтини людських трупів; перші легальні розтини для навчання в університетах (найчастіше один раз на рік) по­чали робити більш як через тисячу років після Галена (XIII ст.). В підручнику анатомії, складеному професором Мондіно де Люцці в Болоньї, яким користувались в університе­тах протягом 200 років, анатомія подавалася за Галеном; лише в 1520 р. Олександр Ахіліні в новому виданні праці Мондіно описав клубово-сліпокишковий клапан та в слуховому апараті молоточок з коваделком. В 1529 р. Бенердіно де Карпі в новому виданні Мондіно висловив сумнів щодо можливості безпосеред­нього переходу крові з одного шлуночка серця в другий, як учив Гален.

Серед анатомів Падуанської школи перше місце належить Андреасу Везалію, праці якого становлять цілу епоху в анато­мічній науці.

Андреас Везалій (справжнє прізвище Віттінгс. 1514—1564) — родом з Брюсселя, вивчав медицину в Монпельє, Парижі, доско­нально володів грецькою, латинською і арабською мовами. З перших років навчання на медичному факультеті виявив ви­няткову пристрасть до вивчення анатомії. Не задовольняючись лекціями своїх учителів, які викладали її за Галеном, Везалій, під загрозою смертної кари, викопував з товаришами потайки на кладовищі свіжі трупи і знімав повішених злочинців за стінами міста, переховував їх у себе в приміщенні і вивчав на них анатомію. .\\аючн 23 роки, він поїхав у Падую, де був у ті часи найкраще обладнаний анатомічний театр, блискуче провів там ряд диспутів, виявив великі знання з анатомії і невдовзі (у віці 25 років) дістав звання професора анатомії цієї відомої школи. Везалій, досліджуючи людські трупи, виправив усю тогочасну анатомію, відзначив близько 200 істотних помилок Галена. Він переконливо спростував твердження Галена, що правий шлуно­чок серця у дорослих сполучається з лівим. Везалій критикував помилки Галена спочатку дуже обережно, у формі шанобливих «коментарів». Та, зібравши свої анатомічні дослідження і систе­матизувавши їх, він опублікував у 1543 р. великий твір «De humani corporis fabrica, libri septem» («Будова людського тіла, в семи частинах»), який прекрасно ілюстрував художник Калькар – учень Леонардо да Вінчі та Тиціана. У І книзі описано скелет, II — зв'язки та м'язи, III — судини, IV — нерви, V — нут­рощі, VI — серце, органи дихання, VII — мозок.

Праця Везалія, за визначенням І. П. Павлова у його перед­мові до російського видання трактату Везалія (М., 1950),—«це перша анатомія людини, яка не просто повторює вказівки й думки стародавніх авторитетів, а спирається на роботу вільного дослідницького розуму». 1555 р. вийшло друге видання твору Везалія, доповнене й перероблене ним і набагато краще надру­коване.

Праця Везалія стала об'єктом шаленої критики прибічників Галена, які вважали авторитет Галена непорушним. Учитель Везалія в Парижі Жак Дюбуа Сільвій прилюдно прокляв свого учня, спалив його книгу, обізвавши його не Везалієм, а Везанусом (vesanus – божевільний). Доля Везалія була сумна. За на­мовою заздрісників його звинуватили в анатомуванні ще живої людини, і він змушений був їхати замолювати свій гріх над «гробом господнім» в Єрусалимі. На зворотному шляху корабель розбився, Везалій опи­нився на безлюдному остро­ві Занте, де помер від голо­ду й хвороби. Тут пізніше йому було встановлено па­м'ятник.

Везалій перший дав опис тіла людини, побудований на докладному дослідженні людських трупів; він пер­ший розробив у деталях правильну методику секції, і його справедливо вважа­ють творцем анатомії як науки.

На численних рисунках людське тіло ніде не зобра­жено у Везалія непорушним, в лежачому положенні, а всюди динамічно, у русі. Рисунки до лекцій Везалія свідчать, що лекції його су­проводжувалися порівняль­ними демонстраціями, з жи­вим натурщиком, зі скеле­том. Везалій був новатором не лише у вивченні, а й у викладанні анатомії. Його лекції, так само як і рисун­ки в його книзі, давали уяв­лення не тільки про будову, але частково і про функції організму. Вони характерні для епохи Відродження, її життєствердного оптимізму, що зна­ходило свій вияв не тільки в художній літературі, але навіть і в анатомічному атласі. Для учнів Везалій опублікував скоро­чений виклад великої праці – "Епітоме” (щось на зразок кон­спекту або узагальнених висновків). Книга ця перекладалася у XVIII ст. в Москві Єпіфанієм Славинецьким — «Врачевская анатомия». 

Малюнок скелета з атласу Везалія

Роботу Везалія щодо дальшого вивчення будови людського організму продовжували багато видатних учених, переважно італійських. Габріель Фаллопій (1523—1562) описав анатомію зубного апарату, слухового органа, статевих органів (фаллопієві труби).

Бартоломео Євстахій (1510—1574) докладно описав нирки, орган слуху (Євстахієва труба). З Падуанського університету вийшла праця Іероніма Фабріція (1537—1619), який описав ве­нозні клапани. Він помітив, що вени відкриваються в бік серця, але не дав цьому пояснення. Професор цього ж університету Реальдо Коломбо (1516—1559), безпосередній учень і наступник Везалія по кафедрі, залишив опис малого кола кровообігу.

У праці «De re anatomica», надрукованій у Венеції в 1559 р., він під­твердив, що «кров прибуває легеневою артерією до легенів, де вона розріджує­ться, потім, поєднавшись з повітрям, вона іде до лівого шлуночка серця через легеневу вену; це явище досі ще ніким не було помічене, хоч і доступне для спостереження всім». Центром кровообігу Коломбо вважав, за Галеном, не серце, а печінку.

Одночасно з ним в Іспанії цілком самостійно описав мале коло кровообігу доктор Мігель Сервет (1509 (1511)—1553). Сервета було визнано єретиком і спалено (1553) у Швейцарії ра­зом з його працею богословського змісту.

Сервет спростував погляд Галена щодо просочування крові з лівої половини серця у праву через невеликі отвори, які нібито е у перетинці між передсердями, і вперше дав правильну уяву про рух крові з правого шлуночка серця до легень по гілках легене­вої артерії і від них по гілках легеневих вен у ліве передсердя. Він вважав, що в легенях відбувається видалення з крові «сажі» і насичення її "свіжим повітрям”, внаслідок чого утворюється "життєвий дух”, що є джерелом усіх рухів організму.

В и с н о в о к :

Отже, на кінець XVI ст. було нагромаджено досить даних, щоб правильно описати рух крові. Везалій довів, що в післяутробному житті шлуночки серця не сполучаються між собою, як вважали (за Галеном) протягом тисячоліть.

Анатомічні праці попередників Везалія майже не містили малюнків. Низький рівень образотворчого мистецтва середньовіччя, труднощі відтворення малюнків у рукописних книгах і зневага дійсними анатомічними знаннями, почерпнутими при вивченні трупа, – ось ті причини, які зробили анатомічні малюнки скоріше курйозною, чим дивною рідкістю. Винятки становили замальовки кістяка в різних артикулюючихх позах. Їх можна було зустріти й у працях Леонардо да Вінчі й у деяких підручниках хірургії (наприклад, у Бруншвига. Страсбург, 1497), і в книзі Россі (1496-1541), де кістяки зображені в передній і задній проекції.

Везалій запропонував метод графічного втілення натури. Чудова проникливість його розуму позначилася й тут. Зрозуміло, і це його відкриття не народилося з нічого. Випадкові анатомічні замальовки анатомів XIII-XVI століть і досягнення образотворчого мистецтва Відродження цілком могли зумовити розуміння пізнавальної цінності анатомічного малюнка.

Везалій не просто підключив малюнок до тексту. Ілюстрації були прийняті Везалієм як складова частина його анатомічної праці. Його метод дослідження припускав препарування, опис і замальовку. Отже, мова йшла не тільки про поліпшення наочності, а про єдність текстової й графічної характеристик, досліджуваної структури. У книзі Везалія вперше переборювалися й технічні труднощі систематичного сполучення тексту й малюнків.

У виданих Везалієм «Шести таблицях» (1538) ще тільки намацується суть нового методу. У числі таблиць 3 безперечно належать художникові Калькару (1499-1546), земляку й другові Везалія. Це таблиці, на яких зображений кістяк людини попереду, позаду й збоку. Інші 3 таблиці представляють схеми фізіологічних систем по Галену. Їх оформив сам Везалій, користуючись вихідними начерками інших авторів, імена яких залишилися невідомими. Зінгер (1945) припускає, що це були власні начерки Везалія.

Лише один Везалій міг оцінити правильність змісту малюнка. Це важливо нагадати тим, хто вважає художників головними героями «Анатомії» Везалія, а роль великого анатома зводить до положення літературного коментатора малюнків.

Таким чином, іконографічна спадщина Везалія являє величезну цінність. Ілюстрації Везалія - це досягнення нової науки. Разом з тим це перший досвід графічного відтворення й репродукції натуральних препаратів. Необмежене число людей у різних країнах й у будь-який час могли вивчати ті самі малюнки. Використання графічного методу в анатомії остаточно дискредитувало астрологічні традиції в медицині.

Л і т е р а т у р а :

1. Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю.,- Історія медицини. К. 1991

2. Верхратський С.А., - Історія медицини. М. 1983

3. Мулановський М.П., - Історія медицини.