І ось знову на мене дивляться два зелених вогника. Вони такі допитливі! Мабуть, зараз хазяйка цих очей буде "прохати" мене погодувати її. Це моя киця Лізка. Це красива кішка болівійської породи. Вона дуже схожа на сіамів, але в неї шерсть м'якша і дуже темна мордочка.

   Потрапила вона до нас уже майже дорослою кішкою. Важко було звикнути їй до нової домівки: вона увесь час оглядала кожну кімнату, кожний куточок. Прислухалася до різних звуків, нашорошуючи маленькі вушка. Але скоро кішечка вже обжила найкращі "місцинки" нашої домівки. Їй дуже хотілося, щоб усі з повагою ставилися до "її величності".

   А ми й справді любимо її за веселий, незлобливий і завжди гарний настрій. Ліза завжди чекає моїх батьків з роботи, а мене - зі школи. Вона уважно прислухається до шерехів за дверими, а потім треться об ноги і ніжко муркоче свою пісеньку. Потім вона ласо облизується біля воєї миски. А коли ми всі сидимо у кімнаті і дивимося телевізор, наша улюблениця поважно стає перед нами, сонно мружить хитрі очі і починає тихенько нявкати. Це вона так запрошує нас іти спати. Першою здається мама і йде до іншої кімнати, щоб задовольнити бажання нашої примхливої киці.

   Одного літи ми на деякий час змушені були розлучитися з Лікою - захворіла мама і нікому було доглядати за нашею красунею. І киця опинилася у бабусі в селі. Спочатку вона дуже переживала, але згодом звикла і стала поноправною сільською жителькою. Але інколи я помічала сумний і задумлвий погялд моєї розумної подруги. Мабуть, вона згадувала теплу і затишну нашу оселю. Але настав вересень - і Лізка знову переїхала до нас. яке ж то було для неї щастя!