Як же ми звикли до буденності на своєму столі! Він — як частина нашого - щоденного життя, що сприймається без особливої уваги. Та ось читаєш «Етюд про хліб» Івана Драча — і серце охоплює пронизливе почуття святості, трепету перед звичайною хлібиною, народженою руками трудівників землі. У своїй поетичній мініатюрі автор розкриває перед нами дивовижну красу творення цієї хлібини. Це — як чаклунство, у якому бере участь і символ життя — яйце, і багатосильний хміль, і загадкове мерехтіння сажі дрібненькими зорями. Піч з пошаною приймає у свої бережні обійми округлий шматок тіста, який за прадавньою традицією формою своєю мав нагадувати сонце. І от він уже зраділо «видме груди» і постане перед людськими очима у всій своїй красі:

Зарум'янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розігріється апетит.

Цієї миті, здається, звучання «Етюду» підноситься до своєї найвищої ноти, але раптом її перериває буденний факт:

В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі...

Спочатку ця деталь опису здається зайвою, бо серце вже налаштоване на казку народження хліба, чекає такого ж казкового закінчення дивовижної миті хліборобського життя.
Та раптом автор дарує нам останню казкову мить:

І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.

Ось він — найголовніший господар у хаті! На нього чекали, як чекають на сонце з його життєдайною силою, йому радіють усією душею, ним зачаровуються!
...Усього дванадцять рядків романтичного етюду, але яка в них глибинна мудрість і витончена поетика буденної миті життя!