Дитячий хрестовий похід 1212 року

Спекотливим посушливим літом 1212 р. сталася подія, що увійшла в історію як дитячий хрестовий похід. Хроністи XIII ст. обійшли своєю увагою цю трагічну сторінку середньовіччя. Історики більш пізньої доби вбачали у дитячому хрестовому поході лише безглуздя і тому приділяли йому лише лічені рядки наукових праць між описами Четвертого (1202—1204 pp.) і П'ятого (1217—1221 pp.) хрестових походів. Деякі з них навіть сумнівались у його реальності. Утім, він все ж таки був.

На чолі хрестового походу дітей став дванадцятирічний французький хлопчик-пастух на ім'я Стефан (у деяких дже­релах — Етьєн) із містечка Клуа, що знаходиться неподалік від Орлеану. У травні 1212 р. Стефан оголосив, що йому нібито явився сам Ісус Христос у вигляді ченця і промовив наступне: «З вуст дітей виходить сила, яка зламає ворога. Щоб визволити труну Божу, достатньо лише безгрішності дітей і Христова слова, яке вони принесуть із собою в Палестину». Далі чернець наказав Стефанові очолити похід дітей.

З цього дня Стефан почав мандрувати Францією, закликаючи дітей взяти участь у поході. Місцем збору юних хресто­носців було оголошено місто Вандом. Діти з гарячою вірою слухали Стефана. З різних куточків Франції — Бретані, Аквітанії, Лангедока, Гасконі — вони приходили і ставали під христові знамена. Формувалися цілі загони прибічників Стефана, які йшли з хрестами і запаленими свічками, співаючи церковні гімни і псалми. До загонів приєднувалися навіть діти зі знатних сімей. Майже в кожного з них у Палестині билися чи то дід, чи батько, або старші брати. Хтось із них загинув. І підлітки мріяли помститися мусульманам, прославити себе, продовжити справу старшого покоління хрестоносців.

Як реагували на це французький король і Папа Римський, дивлячись на те, як дитяча гра, милі пустощі перетворюються на небезпечну акцію? Король Філіпп II Август діяв обережно, боячись викликати незадоволення Ватікану. Лише одержавши відповідь учених-богословів з Паризького університету, що цей похід є витвором сатани і дітей негайно треба повернути додому, король видав указ (едикт) про заборону ходіння до Палестини і пораду «викинути дурниці з голови і вертатися до батьків».

Проте королівський едикт не справив враження на дітей — для них найвагомішими були слова іншого владики — Папи Римського Інокентія III, який ще на початку цього походу сказав: «Ці діти докоряють нам, дорослим: поки ми спимо, вони з радістю виступають у святу землю». Папа таким чином сподівався за допомогою дітей зібрати учасників нового хрестового походу, бо ентузіазму рухатися з хрестами на Схід у дорослих ставало дедалі менше і менше. Коли ж згодом папа намагався зупинити цей масовий психоз, ситуація вже вийшла з-під його контролю. Незважаючи на всі заборони батьків, діти натовпом бігли у Вандом. Подібно до чуми, потворна ідея гнала дітей далеко від рідних міст та сел.

Разом із дітьми у похід рушили священики і ченці. Багато з них намагалося зупинити дітей, вмовити їх повернутися до рідних осель. Коли ж вони зрозуміли, що фанатизм бере гору над здоровим глуздом, то свідомо супроводжували дітей, приречених на загибель.

Приблизно у середині липня 1212 р. французькі діти вирушили з Вандому на південь і через місяць, подолавши від­стань у 500 км, через Тур і Ліон дісталися до Марселя, їх було понад ЗО тис. Стефан запевнив своїх послідовників, що море розступиться перед ними, і юні посланці Христа підуть у святу землю суходолом. Але дива не сталося. Лави дітей стали потроху танути — дехто почав повертатися додому. Доля хрестового походу була під загрозою. Але тут на допомогу юним хрестоносцям прийшли два заможні марсельські купці — Гуго Ферреус і Уільям Поркус. Вони надали дітям кораблі і продовольство. Значна частина дітей, злякавшись морської подорожі, ненадійності тодішніх кораблів, штормів, підводних скель та піратів, втекла додому. Ті, що залишилися — щонайменш 5 тис. дітей і 400 священиків — розмістилися на семи кораблях. Наприкінці серпня кораблі покинули марсельську гавань, щоб уже ніколи не повернутися.

Вісімнадцять років про дітей нічого не було чути. Лише 1230 р. в Європі з'явився чернець, що колись відплив на од­ному з кораблів разом із дітьми з Марселю. Він розповів, що два кораблі загинули під час шторму неподалік від острова Сардінія, а п'ять інших дісталися до Алжиру, де на них уже чекали місцеві работорговці. Виявилося, що Ферреус і Поркус продали їх у рабство мусульманам. Негідники вірно розміркували про відчуження християнського і мусульманського світів у той час, і їхній жахливий злочин здійснився успішно. Це, до речі, забезпечило їм власну безпеку, адже, дізнавшись про те, що вони скоїли, марсельці розірвали б злодіїв на шматки.

Мабуть, неможливо собі уявити жах дітей, які зрозуміли, куди вони потрапили. Багато з них заздрили померлим. Час­тину дітей араби залишили в Алжирі, а інших відправили до Єгипту і Багдаду, саме через Палестину. Отже, діти все ж таки потрапили до «святої землі», але в кайданах або з мотузкою на шиї. У мусульманських землях малолітні хрестоносці гинули від важкої праці, побоїв і хвороб. Деякі прийняли іслам, вивчили арабську мову, забули свою батьківщину і рідних. Так чи інакше, — з полону ніхто не повернувся.

Не менш трагічною була і доля німецьких дітей. Під проводом якогось Ніколаса — послідовника Стефана — близько 50 тис. дітей наприкінці червня 1212 р. рушили з Кельну на південь — до Італії. Але шлях їм заступали Альпи. Частина Дітей повернулася додому, а більшість — десятки тисяч — загинули від холоду, голоду або зірвавшись з крижаних альпійських скель. Тим, кому пощастило зійти з гір у долину, Довелося долати нові випробування — люту ненависть місцевого населення. Італійці добре пам'ятали, як спустошували їхні землі батьки цих німецьких дітей. Не більше 4 тис. виснажених дітей все ж таки дісталися до Генуї. Море, як і в Марселі, не розступилося перед юними хрестоносцями. До того ж правитель (дож) Венеціанської республіки наказав негайно прогнати з Генуї «німецький набрід». Частина дітей залишилася назавжди в Генуї в багатих сім'ях у стані напіврабів, але більшість уперто продовжувала шукати місце на узбережжі, де море розступиться перед ними. Нарешті вони ледь живі дісталися до Бриндізі — на самому півдні Італії. Того року на півдні Італії через страшенну спеку загинув увесь урожай, тому був жорстокий голод. За словами хроніста, «матері їли своїх дітей». Голод почав косити і багатостраждальні лави малолітніх «захисників віри». Щоправда, знайшлася одна добра душа — архієпископ Бриндізі. Він зібрав якісь харчі і на свої кошти купив два невеличких кораблі. Вийшовши з гавані, ці судна потрапили в шторм і потонули з усіма дітьми, які знаходилися на них.

Про долю ватажків цього безславного хрестового походу майже нічого не відомо. Скоріше за все, Стефан загинув під час шторму, а Ніколас назавжди залишився в Генуї — принаймні, до Німеччини він не повернувся.

Таким чином, дитячий хрестовий похід став страшною трагедією, яка коштувала життя 100 тис. дітей. Ця безглузда загибель дітей стала жахливим докором дорослим, започаткувавшим хрестові походи — неправедні, загарбницькі і злочинні за своєю суттю.